Алла СергійкоЗаслужена артистка України
***
– Коли у мене в голові був період визначення, що для мене моя професія, і в мене зараз запитують, я одразу згадую Сергія Маковецького, який в одному з інтерв’ю сказав, а я з ним абсолютно солідарний, що театр для мене – це сповідь. Якщо ти готовий щовечора сповідатися перед публікою – значить, ти на своєму місці, бо фальш – це те, від чого театр страждав століттями. Але і те, від чого з’являлися такі генії, як Брехт, Едвард Крег, Станіславський, Меєргольд. Це люди, які все життя боролися з фальшю у театрі, створюючи свої системи.
– Театр – це вміння бути чесним і відкритим. Якби не актором.. Не знаю.. Бабуся, наприклад, мріяла, щоб я був або лікарем, або актором. Лікарем навряд – боюся крові. Складно сказати у свої 42, ким був би, якби не актором, куди ще… Тільки тут, – самовдосконалюватись.
– Кіно та театр – просто різні види мистецтва. Театр – це більш об’єктивне, а кіно – суб’єктивне. Існування у театрі – умовне, а кіно – безумовна річ. Бо в театрі в основному працює фантазія: ми вмикаємо свою і фантазію глядача. Такі дії, як проїхатися в ліфті чи поїзді ми в театрі показуємо, не застосовуючи справжній ліфт чи вагон. Хоча творчий процес однаково важливий і там, і там.
– Театр – це малюнок на піску. Кожного вечора щось нове: глядачі щоразу бачать нову виставу. А кіно – це полотно, зняли і все, – усе життя страждай, якщо щось не так.
– Я, як представник покоління 80-ків, будемо так казати, виховувався переважно на радянському кіно. Свого часу передивився усього Тарковського, раннього Михалкова. Також захоплювався Бергманом, Германом, Захаровим. Зараз не так багато фільмів, здатних здивувати, але такі трапляються. Наприклад, «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» чи «Донбас». Там всі деталі на своїх місцях, дуже концептуальне режисерське кіно. Сучасному голлівудському кіно все більше притаманна тенденція, започаткована ще за братів Люм’єр, коли кіно – атракціон. Світові маститі режисери та актори все більше йдуть у серіальну індустрію, яка дуже відрізняється від нашої. Там для останніх це можливість глибше дослідити свого персонажа, заглибитись у професію.
– Коли граю на сцені, я відчуваю свободу. Бо коли тебе щось сковує чи «не відпускає», – все, ти брешеш. Будь-яка роль досить жорстко вкарбовується у підсвідомість, ми ж не заучуємо тексти чи мізансцени, а привласнюємо – все відбувається на рівні психофізики.
***
В’ЯЧЕСЛАВ ДОВЖЕНКО: “Театр має відкрити свої кордони” (PROТЕАТР)
Спектаклі