Новини

Режисер Віталій Малахов розповідає про діалог з меценатами «Рошен», нову сцену на  подвір’ї, прогресивне покоління української режисури, життя в лещатах карантину.

Столичний Театр на Подолі останнім часом став  одним із лідерів за кількістю інформаційних приводів: писати і говорити завжди є про що. Театр продовжує свою магістральну репертуарну лінію співпраці
з успішними молодими українськими режисерами. Навіть у ці складні часи свої прем’єри тут випустили Тамара Трунова, Валерія Федотова,
Іван Уривський…

Виставу Уривського «Камінний Господар» за драматичною поемою Лесі Українки театр зараз екранізує у форматі
3D для демонстрації на екранах кінотеатрів. Цей проєкт певним чином співпадає з 150-річчям Лесі Українки, яке Україна і світ відзначатимуть на початку наступного року. Ще одна сенсація – дозвіл Стівена Кінга на
інсценізацію його нового твору в Україні, саме в Театрі на Подолі, на його новій супертехнологічній сцені.

Аж не віриться, що ще три роки тому цей театр буквально виборював своє право жити і творити на новій сучасній театральній території на Андріївському узвозі (деякі активісти не сприймали новобудову театру, яку спроектував архітектор Дроздов). Тепер ті пристрасті – історія, а Театр на Подолі творить нову історію українського театру 21 століття… 

• Віталію Юхимовичу, час летить і вже скоро буде п’ять років як театр живе у новому домі. Чи лишилися у приміщенні, так би мовити, таємні кімнати – території, куди ви ще не дісталися?
• Ну, по-перше, не п’ять років, ми тільки у 2017 відкрилися. Це тільки 3 роки. По-друге, звичайно немає таких кімнат, яких я не знав би.
• Ви мали намір відкрити нову сцену на подвір’ї театру. Що це за простір, чи рентабельний він для прокату вистав?
• Наскільки він буде рентабельним і зручним зможемо зрозуміти лише після того, як цей майданчик запрацює. Тому наразі ця ідея ще залишається уплощині таких, над якими варто подумати-попрацювати.
• У зв’язку із пандемією та карантином у Вас не було відчуття кінця світу?
• До карантину?
• Під час, у зв’язку з карантином… Узагалі.
• Так я ніколи не бачив кінця світу. Це для мене перша пандемія, я навіть не знаю, який він – кінець світу… Знаю, що за мостом, за Дарницьким, закінчуються ліхтарі і на дорозі я всім водіям кажу: «мені у кінець світла, не у кінець світу, а у кінець світла» . Ну не було у мене ніколи такого відчуття.
• Коли кажуть, що Київ – це культурна столиця, європейська, що Ви при цьому відчуваєте, і що треба зробити, аби столиця насправді стала такою?
• Відчуваю радість за Київ, коли про це кажуть іноземці. Я взагалі не дуже вважаю, що треба радіти, що там європейська ми столиця, чи азіатська… Це якісь такі перегони дещо сумнівні, двоякі… Але я вважаю, що на сьогодні Київ – це культурне місто, яке має багато облич, і різні форми, різні жанри, у всякому разі у театрі – мені це дуже подобається. Гадаю, що це достойно будь-якої європейської держави.
• Чи приходив на вистави після урочистого відкриття приміщення пан Москалевський, меценат новобудови театру, і чи не виникало нових ідей спільно з “Рошен”
• Приходив, звичайно, він бував майже на всіх прем’єрах. З дружиною приходив, з сином, який навчається в Америці і там займається мюзиклами. І з друзями приходить, я не скажу, що часто, але він точно бачив «Сірі бджоли», нашу прем’єру минулого сезону. Щось йому подобається, щось йому не подобається – він доволі відверта людина. Разом навряд чи ми будемо щось робити, оскільки у нього багато власних планів. Ну можливо якісь проєкти згодом і співпадуть? …
• Яка формула успіху Вашої вистави «Сто тисяч» за Карпенком-Карим, що в репертуарі тримається вже чимало сезонів?
• Хороша вистава.
• І Бенюк…
• І Бенюк! Хоча я не вважаю, що тільки Бенюк. Бенюк – це одна із складових, але я переконаний, що і Роман Халаімов там чудовий, і Максимюк дуже хороший, і Сипливий Сергій, там всі на своїх місцях. І режисер непоганий…
• А можете пояснити теперішній шалений касовий успіх вистави «1984»?
• Там є кілька складових. Перше – це те, що свого часу цей роман передавався в СССР із рук в руки у самописному варіанті як недозволений матеріал. І тоді склалося, що це такий напівзаборонений текст. Як Булгакова «Майстер і Маргарита» свого часу і багато іншого… По-друге, як хтось із великих сказав: «якщо ви хочете зацікавити глядача – додайте жорстокості».
• Це така жага адреналіну, який не завжди можемо пережити в реальності?
• Саме так. А ще у цій виставі хороші актори. І, знову ж таки, режисер – Сергій Павлюк.
• Як гадаєте, яким вийде після випробувань пандемією світовий театр, що здобуде і що втратить?
• Думаю, що з’являться якісь нові театральні форми, можливо, пов’язані з іншими видами мистецтв, такими як кіно, як відео, види мистецтв, які можна споживати, сидячи на дивані. Думаю, що з іншого боку – буде жага колективного спілкування…
• Ви системно запрошуєте на постановки в Театру на Подолі молодих українських режисерів. Чим це покоління Вам імпонує і навпаки, у чому, можливо, розчаровує?
• Не розчаровує, а імпонує. Своєю сміливістю насамперед. Імпонує своєю безсоромністю, імпонує своєю впевненістю у собі. В основному ніхто з молодих режисерів не сумнівається в тому – те, що він робить, це супер. Але дуже часто, на жаль, молоді режисери мало освічені. Тобто, їм здається, що вся культура, що була до них, це дуже посередньо. Ну це знову ж таки нормально для молодості, я напевно свого часу теж так думав. Хоча у нас були кумири. Я думаю, що у сучасних молодих режисерів кумирів немає, або є дуже незначна кількість. І от неосвіченість, мені здається – погано.
• Чи є шанс потрапити на нову сцену Подолу в Анатолія Хостікоєва, з яким Ви зробили вистави -хіти у франківців – «Отелло», «Грек Зорба»?
• Я багато разів запрошував Анатолія Георгієвича, але щось не складалось. То у нього, то мене… Плануємо… Але коли і що це буде поки говорити зарано.
• Яка доля старої сцени Театру на Подолі у Гостинному дворі?
• Там зараз усе зруйновано геть зовсім, немає вже цього залу, немає… Зараз цей Гостинний двір повернули до державної власності і йшла розмова про те що можливо там зроблять концертно-театральний комплекс… Тоді, сподіваємося, що зможемо там і завоювати якийсь фрагмент для сцени, ще однієї сцени театру на Подолі.
• Чи розмовляєте Ви зі своїми онуками про те, ким вони хочуть бути, можливо акторами чи режисерами?
• Ну іноді розмовляю, як усі дідусі… Але вони то хочуть бути акторами, то не хочуть. Коли старший грав тут у кількох виставах у мене, то він отримував зарплатню. На той момент вони обидвадуже хотіли стати акторами!
• У виставі «Шестеро характерів у пошуках автора»?
• Так, «Шестеро характерів…». І тоді  обидва дуже хотіли стати акторами, а коли вони бачать, що треба ходити на репетиції, вчити текст тощо, то це бажання помітно згасає… Але акторської долі я би своїм онукам не бажав. Хоча думаю, у старшого в житті така історія таки трапиться, він учиться грати на барабанах, на перкусії, і у нього є тяга до мистецтва, не знаю, щоправда, загалом, чи конкретно до театрального… А молодший, думаю, буде швидше за все поліцейським.

Олег Вергеліс, Ольга Усачова

Фото надане театром 

ЖОВТЕНЬ 1, 2020

Оригінал.