Автанділ Варсімашвілі поставив у Театрі на Подолі власну п’єсу «Механічний апельсин». Інтерпретація грузинського режисера відсилає не стільки до культового роману Ентоні Берджеса, скільки до не менш знаменитої екранізації Стенлі Кубрика. Ватажка банди відморозків Алекса піддають психіатричним тортурам, щоб взяти його порочні схильності під контроль і з вигодою їх використовувати. За версією Варсімашвілі, цей хлопець – найкращий кандидат на роль керованого політичного діяча.
Коли: 29 червня, 19:00
Де: Театр на Подолі (Андріївський узвіз, 20Б)
Послужний список Автанділа Варсімашвілі доволі великий. 61-річний режисер театру і кіно обіймає посаду художнього керівника відразу декількох помітних інституцій: Тбіліського державного академічного російського драматичного театру ім. А. С. Грибоєдова, тбіліського Вільного театру, кіностудії Vars-studio. Варсімашвілі ставив спектаклі в Німеччині, Фінляндії, Естонії, в декількох російських театрах. «Механічний апельсин» – його друга робота в Україні, першою був «Річард III» в Театрі ім. Франка в 2016 році. Цікаво, що роком пізніше грузинський режисер поставив ту ж саму шекспірівську п’єсу в московському Театрі ім. Вахтангова.
Автанділ Варсімашвілі
Подільському «Механічному апельсину» не пощастило. Прем’єра більше, ніж на рік затрималася через пандемію COVID-19. Тож над постановкою режисерові доводилося працювати онлайн, безпосередньо в Києві репетиціями керував його асистент, режисер Володимир Кудлінський. Показово, що й цю п’єсу Варсімашвілі ставить не вперше, раніше вона з’явилася на сцені його Вільного театру. Можна припустити, що там місцем дії замість Лондону став Тбілісі, а британські реалії були замінені грузинськими, бо в нинішній виставі глядачам показують Україну, Київ і “лихі” 90-ті. Ще одна цікава деталь: Варсімашвілі зазначений також, як художник-постановник спектаклю і навіть як автор перекладу. Напевне, грузинський режисер вільно володіє українською.
Оформлення вистави мінімалістичне. З одного боку сцени – барна стійка, всередині – три рухомі ширми, що виконують функції стін, дверей, завіс, антресолей, вітрини магазину, вагону метро, поцупленої автівки, чого завгодно. На верхню частину заднику в режимі нон-стоп виводяться відеоролики з вуличними конфліктами, які доповнюють загальну атмосферу вистави. У деяких епізодах другої дії на екран транслюються крупні плани облич персонажів. Художнику з костюмів включати уяву не довелося – всі хлопці красуються у чорних шкірянках, як і належить гопникам тих часів. Можна було уявити, що в якому-небудь із фінальних епізодів Алекс з’явиться в малиновому піджаку, але настільки стандартних ходів Варсімашвілі все ж таки вирішив уникнути.
У першій дії жодних сюрпризів. Четверо покидьків розважаються, знущаються, б’ють, ґвалтують, вбивають – тобто здійснюють все те, що прописали Берджес і Кубрик. Відчутна різниця в тому, що в романі, а тим більше у фільмі, четвірка поводилася з витонченим цинічним артистизмом, на який у персонажів вистави немає жодних натяків – гопники та й годі. У кожного, втім, є свої особливості характеру: Коста трохи тупуватий, Темний злегка боязкуватий, Джордж надзвичайно брутальний. Алекс у цій компанії виглядає людиною без характеристик – окрім статусу боса і звички скалити зуби він нічим не запам’ятовується. Мабуть, так і повинно бути: головний герой – той самий ніхто, якому потім запропонують стати всім.
Коста (Артем Каратаєв), Джордж (Кирило Карпук) та одна з жертв банди (Сергій Гринін)
У другій дії на авансцену виходить режисерська концепція. Трійка в білих халатах, чи то психіатрів, чи то якихось емісарів, вибирає з четвірки відморозків того, хто більш за все їм підходить. Один із трійці розмовляє українською, другий – російською, третя – кострубатою англійською: це надає головній ідеї вистави універсального характеру. Цікава тенденція: якщо Берджес досліджував екзистенціальну природу насильства, а Кубрик перемикав увагу на соціальний аспект проблеми, то меседж Варсімашвілі полягає в тому, що саме з такого Алекса можна зробити ідеального політика. Авжеж, у найгіршому сенсі цього слова.
Після арешту Алекс (Дмитро Грицай) із суб’єкта насильства перетворюється на його об’єкт
Ані Коста, ані Темний, ані Джордж для зазначеної ролі не годяться. Коста занадто простодушний і ще не втратив здібності до ніжних відчуттів. У Темного ціла купа комплексів меншовартості – він і легкодух, і слабак, і селюк, хоча у фактурі Максима Коцюка нічого сільського не відчувається. Джордж страждає від важких психічних травм, набутих на війні в Абхазії, – очевидно, що для цих грузинських реалій 1990-х в Україні відповідності не знайшлося, і Варсімашвілі просто залишив їх такими, якими вони були в його тбіліській постановці. Натомість Алекс – хлопець хоч куди: ні совісті, ні милосердя, ні ментальних розладів, ні найменших ознак розкаяння він не виявляє.
Найбільш ефектні сцени вистави виглядають як макабричний танок
Формально Варсімашвілі наслідує Кубрика, але різниця все ж істотна. Герой фільму (там Алекса, якщо пам’ятаєте, зіграв блискучий Малкольм Макдауелл, фахівець із ролей усіляких мерзотників) погоджується на співпрацю із владою, але робити з нього впливового політика ніхто не збирається. А ось героя вистави – саме через те, що він є королем патологічного насильства, – хочуть перетворити на слухняну політичну маріонетку, провідника чиєїсь волі. Чесно кажучи, вельми сумнівна ідея. Припустимо, ще можна погодитися з тим, що на більшій частині пострадянського простору пересічний політик є людиною без сорому і совісті, але непереборна тяга до агресії цій істоті все-таки не властива.
Подальшу долю Алекса вирішують три особи у білих халатах (Сергій Гринін, Оксана Аніщенкова, Михайло Кришталь)
Варсімашвілі другий раз робить виставу в Україні, другий раз звертається до теми абсолютного зла і другий раз зводить образ головного героя до нехитрої схеми. Наскільки спрощеним, без внутрішніх протиріч, без трагічних обертонів був його Річард III у виконанні Богдана Бенюка, настільки ж пласким вийшов Алекс – принаймні, в інтерпретації Дмитра Грицая (у другому складі грає Кирило Ніколаєв).
Апельсин Театру на Подолі виявився надміру механічним. Немов «Оду до радості» Бетховена, якого обожнює Алекс, замість хору і симфонічного оркестру зіграли на шарманці.
Фото: Ira Marconi
Автор: Юрій Володарський