Нове приміщення Київського академічного драматичного театру на Подолі щодня новітніми артистичними дерзаннями додає до своєї добре знаної самості. Фундатор і корифей театру Віталій Малахов певно демонструє мудрість здатністю залишатися собою, бути в пошуку, з усього добувати добро.

Організаційно-творчий маніфест театру рідко декларується, обов’язково виявляється в його стилі й зовсім не обов’язково усвідомлюється глядачем. Хоча саме він формулює громаду симпатиків театру, які з часом набувають ролі ніжних диктаторів. Мені не видається, що театр виховує глядачів. Глядачі так само не виховують театр. Але в діалозі, скоординованому з хвилюваннями дійсності головна цінність театру, унікальність його в живому обміні емоціями, думками, суто персональним і таємним.

Бувають театри-сім’ї, театри — імперії, театри колгоспи-міліонери, театри — монархії.

Театр на Подолі — театр-команда. Так він народжувався — митці одного покоління, близьких мистецьких уподобань, єдиної творчої релігії — робили великий театр. Великий у сокровенних вимірах і суто математичних. Це ще один талант Малахова — на невеличких сценах Гостиного двору, Палацу «Україна», навіть у домашньому театрі в своєму родовому приміщенні справляти враження розмаху — просторового, інтелектуального, емоційного.

Водночас у репертуарі театру залишаються вистави поставлені майстром інтимного театру Ігорем Славинським. Він помер за кілька днів до відзначення почесним званням — народний артист України. Але ім’я його закарбовано в історію мистецтва нашої країни в назві — посвяті малої сцени театру.

Роботи молодих режисерів І.Матієва («Мати»), С.Жиркова («Дівчинка з ведмедиком… або неповнолітня»), Д.Петросяна («DreamWorks / Мрії оживають») радують не лише бажанням насолодитися технічними можливостями нової сцени, а й не поступаючись власними усвідомленнями сучасного мистецтва гармонізуватися з аурою театру, яка світиться накопиченою десятиліттям творчою енергією.

Постановка директора — художнього керівника «Хіба ревуть воли, як ясла повні» за П.Мирним являє ще один вимір його мудрості — знаходити в усьому допомогу акцентуванню актуальності рідного театру.

Прем’єра вистави «Сніг у квітні» за повістю Т.Вільямса «Канікули в Римі», ще одна яскрава фарба в нинішній палітрі Театру на Подолі. Постановник Поліна Медведєва — учениця О.Єфремова, незабутня виконавиця ролі «Вона», яка в партнерстві з О.Борисовим грала виставу МХТ «Кроткая» за Ф.Достоєвським (режисер Л.Додін), свій акторський талант поєднала з режисерською моделлю, яка з часів корифеїв українського та російського театрів залишається живою, досконалою та, здається, сприймається глядачами.

На перший погляд у виставі йдеться про актрису, яка зазнала катастрофи успіху. Не знайшовши сил відмовитися від спокусливої пропозиції менеджерів — примадонна і помітно зріла жінка згоджується грати Джульєтту. Провалюється так, що вирішує покинути сцену і біжить подалі від слави в грайливий Рим. Від самокатування роздумами, що вся її кар’єра трималася на красі й молодості, приходить до висновку, що все життя було бігом по колу, яке замикало в собі пустоту.

Проте, «дякуючи сукням і коштовностям, які пишнотою нагадували фасади Берніні», вона стає мішенню для світу елегантної злочинності. Графиня у виконанні Ірини Мельник світська жебрачка, високородна бандерша, сутенерка-інтелектуалка підставляє жигало Паоло (Костянтин Темляк), « зовні подібного до статуй героїв, які прикрашають фонтани Рима». «Скульптурні півкулі» його сідниць мають стати останнім аргументом у розігруваному ним сюжеті про Ромео і Джульєтту, за втілення якого має заплатити вона — красива, багата, стомлена, але ще на багато здібна в запланованому ним полоні пристрасті. Та «кільце траси несамовито-азартного польоту замкнене в її минулому». Вона застара для шаленства роману й замолода, аби платити за любов до себе. Німецька актриса — Марія Магдалена Рабл вирішує свою роль через подібність до Марлен Дітріх — величні жести, скульптурні мізансцени, очі сповнені наївністю і розрахунком, сплески пристрасті і прохолодна стриманість.

Так вона дограє свою останню роль, стверджуючи життям свій яскравий акторський талант. Трагедія Паоло полягає в тому, що цей блискучий двостатевий хлищ, напередодні довівши до шаленства щедрості старого барона та немолоду графиню, таки закохується в мудру й красиву жінку, не розгадавши в її ставленні професійну гру. Казали древні «немає дами без вогню».

На полегшення драматичної мелодії вистави, бо гроші актриси насправді єдиний засіб виживання заробітчан від кохання, налагоджують актори Ю.Шевченко та С.Мельник, які з естрадною винахідливістю (пластика — А.Борисової) грають гостей, офіціантів, перукаря, шкільну подружку.

Декорації Андреас фон Шліппе спочатку аркада на римському пагорбі, а потім півколо з барочних дверей. У його обіймах круг сцени вкритий білим папером, шматується випадково і свідомо різнохарактерною ходою дійових осіб.

А коли з’ясовується, що «від любові до ненависті один акт», Паоло знищує цей «білий простір одинокого ліжка». Постановник П.Медведева задає гострий ритм подіями вистави, режисер П.Медведева вибудовує пастельні реакції акторів, зовнішнє стримане аристократичне спілкування з вибухами нестримних емоцій. Голлівудська зірка розмовляє англійською мовою з перекладом титрами ніби з німого кіно. За іншої мотивації двомовна вистава Медведевої у КАМТМ «Сузір’я» «Привиди» за Г.Ібсеном сьогодні сприймається київським глядачем без перекладу. Показана минулого року на Единбурзькому фестивалі мистецтв вона викликала особливу повагу англомовного глядача до українських артистів.

Ця розповідь про виставу не має на меті переповісти сюжет. Його хитросплетіння, як завжди в Т.Вільямса, змащені проблемною сексуальністю героїв. Усю виставу звідкись застережує — Зохер-Мазох: «… ніколи не почувайся певним біля жінки, яку кохаєш, бо жіноча природа ховає більше небезпек, аніж ти думаєш».

Як розмаїто й пружно сяє талановита аура твоя, Театре на Подолі!