Вистава поставлена за однойменною п’єсою відомого грузинського драматурга, журналіста і письменника Лаши Бугадзе.
Почувши назву «Навігатор», я, як людина, яка вже багато років їздить близькими й далекими автошляхами за допомогою цього диво-пристрою, і (чого соромитися) частенько спілкується з ним, припустила, що вистава буде саме про штучний інтелект. А чом би й ні? Уявила, що головна героїня – красивий голос із навігатора (до речі, голос Римми Зюбіної) і, от герой в неї закохався…
Але все виявилося набагато-набагато глибше, оскільки в «Навігаторі» нам пропонують зануритися в психологію і дослідити, ким, або чим є людина та які травми впливають на те, щоб вона стала саме такою? Ну, і про любов, звичайно!
НАША ВИСТАВА ПРО СПРОБУ ЛЮДИНИ ЛЮБИТИ ЖИТТЯ І СЕБЕ В ЦЬОМУ ЖИТТІ
У актора Артема Мяуса – головна роль. Його персонаж – Ростом, такий собі чоловік-підліток, який лише в 40 років починає дорослішати. Запитую: Не запізно?
– (сміється) Дорослішання може настати будь-коли, і в 60, і в 80 років! Наша вистава про спробу людини любити життя і себе в цьому житті, незалежно від віку.
Ми розбираємося в ситуації, коли чоловік залишається зовсім сам, і настільки не може контактувати з суспільством, що знаходить собі штучний інтелект, з яким спілкуватися комфортніше, ніж з батьком, друзями чи колегами, розповідає актор.
– Артеме, модне нині гендерне питання: а чи відчувається різниця в роботі, коли режисер – чоловік, і коли – жінка? Чи ви її не відчуваєте? Адже, жінок, все одно, менше в цій професії?
– Не рахував, але мені здається, що краще працювати з професійною людиною і стать – не важлива. Я дуже хотів попрацювати з Тамарою Труновою, ми давно знайомі, і, хоча працюємо в різних театрах, навчалися ми в один період. Я бачив її вистави, мені подобається її стиль, думки, теми, які вона порушує. Тамара – людина, яка уміє об’єднати навколо себе велику команду, створити правильну атмосферу і разом плідно працювати над втіленням однієї ідеї.
За сюжетом п’єси, через дитячі травми, які були у Ростома в дитинстві, він у собі закривається. Запитую у виконавця: чи близька йому особисто ця проблема, і чи візьме він щось корисне (від спільного з героєм) психологічного проробляння дитячих травм?
«Сподіваюся, після цієї ролі в мені психологічних змін не відбудеться, я все ж більше зображаю, ніж перевтілююсь. Мені здається, що мистецтво саме й полягає в тому, щоб достовірно зіграти персонажа, а не прожити його життя. Але у мене є власний життєвий досвід, я пам’ятаю, як сам дорослішав, за яких обставин дорослішав, от, в принципі цей досвід я буду намагатися тут застосувати…», – ділиться зі мною Мяус.
ВОНА ЙОГО НЕ ХОЧЕ, НЕ ЛЮБИТЬ, НЕ СПРИЙМАЄ, А МОЖЕ – ЦЕ У НЕЇ ВЗАГАЛІ СТРАХ ВІД ТОГО, ЩО ЇЇ ЛЮБЛЯТЬ
Колір волосся головної героїні – лаванда. Це колір квітучого схилу зі сну Ростома, де оживають його мрії.
– Жінки завжди трошки штучні, тому, насправді, яка різниця – колір волосся блонд, чорний чи лавандовий? – говорить актриса Олена Свірська, виконавиця ролі Клари. – Я граю ту, кого Ростом пробує любити. Взагалі у виставі одна героїня, це така честь для актриси, бути єдиною жінкою! Але вона настільки ефемерна, що здається, ніби цей персонаж одночасно і тут, і десь далеко.
Акторка розповідає, що її Клара (хоча певною мірою і є збірним образом) – цілковито реальна жінка, яка, проте, не може стати реальною для цього конкретного чоловіка.
– Вона його не хоче, не любить, не сприймає, а може – це у неї взагалі страх від того, що її люблять. Так буває… їй страшно, коли її хтось любить, вона не знає, що з цим робити. Ми ж любимо більше тих, хто нас не любить…
Можливо те, що я скажу, це не задум режисера, а просто мої відчуття: вона боїться, що він любить її, як дитина любить маму, а вона не хоче бути тією мамою, вона хоче, щоб у неї був тато по життю, який їй допомагав, можливо, тут така травма якась, бо той, хто її любить, він травмований, трошки інфантильний, вона це бачить і обирає іншого чоловіка. А він будує стосунки у своїй уяві з людиною, яка в них не бере участі.
– Олено, ви вважаєте, що інфантильність справді є однією з проблем нинішнього суспільства?
– Я гадаю, що так. Для мене, наприклад, зріла людина – це моя мама, але це покоління, яке народилося в 40-50-х роках, тоді діти швидше дорослішали. Зараз, можливо, через те, що ми живемо в більшому комфорті, люди інфантильніші, довше залишаються дітьми, не хочуть брати на себе відповідальність, а, можливо, бояться переживати якийсь важкий досвід.
ТУТ ДОСЛІДЖУЄТЬСЯ ЛЮДСЬКА НАТУРА НЕ ТЕАТРАЛЬНОЮ МОВОЮ, А ЧЕРЕЗ ВИВЧЕННЯ ЛЮДСЬКИХ ПОВЕДІНКОВИХ ПАТОЛОГІЙ
– Вистава стоїть не на зовсім звичних речах, це – вивчення людини не стільки з точки зору драматургії і режисури, а крізь призму знань людської натури, її патології, її дитячих травм, – розповів мені Михайло Кришталь, який у виставі грає Директора.
– Але ж психологія в театрі всюди і завжди!
– Так! Але тут досліджується людська натура дещо не театральною мовою, а мовою вивчення людських поведінкових патологій. В «Навігаторі» ми торкнемося психології в класичному розумінні цього слова – як науки, патологічної психології і психіатрії.
Мій герой отримує те, на що заслужив. У мене немає враження, що він позитивний, принаймні, головному герою він не друг і навіть не намагається другом прикидатися, хоча мав би.
Головний герой тут один – Ростом, а ми всі його супроводжуємо, чи то активно штовхаємо на шлях, який він проходить під час вистави.
– Ви також вперше працюєте з Тамарою Труновою?
– У мене була спроба, я проходив кастинг на виставу за п’єсою «Погані дороги», але тоді до неї не потрапив. Не знаю, погано це чи добре, але принаймні ми познайомилися і заприятелювали.
– Наскільки режисер має бути авторитарним у роботі?
– Я олдскульний професіонал, ще й провінціал (у мене позаду 20 років Донецької музичної драми), і звик до того, що постать режисера – це авторитарна постать. Міра авторитарності залежить від натури, вихованості та задач, які він перед собою ставить. Були і є режисери, які без матюків з артистами взагалі говорити не вміють, які вибивають акторів, як бубен. А є режисери, які пробиваються до тебе виключно ласкою.
Це постать, на якій лежить чи не найбільша відповідальність за кінцевий результат перед роботодавцями, продюсерами, глядачами, де не візьми – серіал, кіно, театр, постановка шоу чи рок-концерт.
Тамара для мене достатній авторитет, щоб я уважно її слухав і робив те, що вона говорить, – поділився зі мною Кришталь.
Я РОЗГЛЯДАЮ ЛЮДСЬКУ ДУШУ І ТІЛО, ЯК ЄДИНУ СУВЕРЕННУ СИСТЕМУ. КОЛИ МИ ЛЮБИМО – ЦЕ ПОРУШУЄ НАШ СУВЕРЕНІТЕТ
Зізнаюся, що я особисто теж вже дуже давно хочу попрацювати з Труновою, поспілкуватися тобто. І теж все якось не виходило, аж ось прекрасна нагода!
– Тамаро, вітаю з прем’єрою! Ви досить цікаво означили жанр своєї нової вистави: «спроба любити». Що ви, як режисер, вкладаєте в ці слова?
– Що таке любов? Це взагалі екзинстенційне питання – чим є те, що ми звикли називати «любов’ю»? Наскільки це поняття реалізоване сучасною людиною, і як воно мутує відносно того образу ідеальної любові? Ми вже майже будь-який прояв близькості, уваги, емпатії – називаємо любов’ю, але вона тим не є насправді.
Тут історія про спробу полюбити себе. Я розглядаю людину, людську душу, тіло як єдину суверенну систему, коли людина когось любить, ця любов порушує його суверенітет, і вона втрачає себе як цілісну конструкцію.
Ми намагаємося досліджувати людину: ким, або чим вона є? Які травми впливають на те, щоб вона стала саме такою? Нам цікаво попрацювати не з результатом, а з причинами: куди людина, яка вже є заручником свого дитинства і своєї попередньої біографії, може рухатися? І, чи може вона рухатись взагалі? Чи здатні ми – люди зламати усталену парадигму і трансформуватися в щось нове? Це така гротескова лабораторна робота.
– Як цікаво! Тобто ви обрали мову гротеску, щоб поговорити на такі серйозні теми?
– Чужі психологічні проблеми це завжди гротеск для того, хто на це дивиться.
– П’єсу написав грузинський автор, ви її переклали і, наскільки я зрозуміла, трошечки адаптували.
– Це моя сценічна редакція. Я так працюю майже зі всіма п’єсами, з якими маю справу. Оскільки, дуже рідко п’єса виписана таким чином, щоб увійти, міцно стати ногами на сцену, бути тотожною самій собі у написаному вигляді і так само резонувати, будучи вже втіленою у виставу.
Це нормально, бо, коли ти замовляєш якусь річ, надсилаєш свої мірки, а потім отримуєш щось не зовсім те, що замовляв, то починаєш підганяти під себе, а в цьому випадку – ще й під власний менталітет. Тому що, напевно, є певні відмінності – грузинський чоловік, український чоловік, грузинський хлопчик, український хлопчик, кохання, стосунки на роботі. У нас є якісь стереотипні історії: що таке українське кохання, що таке українська матір, яка знайшла собі коханця і покинула хлопчика в 13 років, тобто, ми вже трошки її адаптуємо до українського менталітету.
– Але ж дія відбувається в Грузії?
– Дія відбувається сьогодні. Де, ми не знаємо. В голові головного героя Ростома така локація (посміхається). Але всі грузинські імена збережені. Автор трохи торкається політичної теми, і це, впізнавано, Грузія, ми трошки розширюємося у тому місці, але вистава – загальнолюдська. Це не «Ханума», одним словом, це – сучасна п’єса.
– Вам більше подобається працювати з сучасним матеріалом?
– У мене є Островський «Бесприданница», але це також осучаснена версія, така поміж часами і світами. Мені подобаються тексти, які ставлять переді мною питання, яких я ще не торкалася, які дають якийсь новий вимір театральний, людський і, можливо, пишуть новий сценарій виживання.
– Коли ви обираєте п’єсу, то берете насамперед те, що вам особисто зараз цікаво, чи те, що ви (відчувши в собі Деміурга), вважаєте буде глядачам цікаво?
– Я не знаю, що цікаво глядачам (сміється), але знаю, що, якщо двісті глядачів побачать одну виставу, то після вистави – вийде двісті вистав, тобто двісті різних поглядів, про що вона і як вона зроблена. Що я закладала, то вже мої проблеми, головне, що людина виносить, як вона трактує, присвоює собі ці сенси.
А я працюю лише з тим, що мені близько. Тоді це не «одноденка» для мене, мені цікаво бути в довгому процесі, і бачити не одне дно, а їхню велику кількість, безодню. Я бачу цілу конструкцію безодень, яка приховується в матеріалі, якщо це торкається, власне, мене індивідуально.
– Ви ж довше, ніж зазвичай, працювали над цією виставою через карантин?
– Так, робота припинялася двічі: спочатку карантин, потім ми перезапустилися і знову згадували, хто є хто, потім – відпустка знову на місяць. Звичайно, в такому режимі важко втримувати набуті сенси, бо ти змінюєшся, трансформуєшся, а потім думаєш: а, може, так треба було? Може, ця тривожна атмосфера, внутрішній тремор впливає на жанр вистави і ми краще розуміємо головного героя, у якого така хитка ситуація під ногами? Йому весь час немає на що спертися, і кількість цих об’єктів, які рухаються, лише збільшується з часом навколо нього.
– Тобто і у вас відбулася, як зараз красиво говорять, зміна світоглядної парадигми?
– Так, але у мене почалося все навіть трошки раніше, з Нового року. Я навіть з близькими людьми тоді ділилася і говорила, що відчуваю, ніби щось насувається, але я не знаю цьому назви. Тому я була внутрішньо готова, і для мене зараз дуже цікавий період життя.
Ми – хамелеони, до всього звикнемо, психіка у сучасної людини гнучка, я думаю, що, мабуть, скоро і жабри відростуть – зможемо і в воді вже жити! Людина трансформується і пристосовується – добре це чи погано не знаю, але це факт, така наша відповідь на виклики.
Попереджаю, що «Навігатор» – це така постковідна вистава – всі наші переживання і внутрішні темпоритми проросли в неї, тому, вона може здатися дещо пограничною.
Розумна штука – навігатор! Але, що робити з душею? Я умисно не переповідатиму сюжет нової цікавої театральної постановки чи, навіть його основний перебіг, бо то буде моя вистава, а вам треба побачити свою!
Любов Базів. Київ
Фото: Євген Котенко, Ira Marconi