Алла СергійкоЗаслужена артистка України
***
– Є така порода собак – самоїд. Якщо себе охарактеризувати як людину, то я самоїд. Не можна перебувати в спокої, тому що за кожним спокоєм йде буря, і ти це розумієш, тому щоб бути готовим до будь-якої бурі та випробувань долі, треба завжди бути досить самокритичним і постійно аналізувати свої вчинки, свої думки, цінності життя і не зупинятися.
– Не перестану згадувати слова Віталія Юхимовича Малахова: “Будь-яка геніальна робота не варта людських стосунків.” Тому я вважаю, що найдорожче в житті – людські стосунки, що б не було.
– Театр – це вміння бути чесним і відкритим. Якби не актором.. Не знаю.. Бабуся, наприклад, мріяла, щоб я був або лікарем, або актором. Лікарем навряд – боюся крові. Складно сказати у свої 42, ким був би, якби не актором, куди ще… Тільки тут, – самовдосконалюватись.
– Кіно та театр – просто різні види мистецтва. Театр – це більш об’єктивне, а кіно – суб’єктивне. Існування у театрі – умовне, а кіно – безумовна річ. Бо в театрі в основному працює фантазія: ми вмикаємо свою і фантазію глядача. Такі дії, як проїхатися в ліфті чи поїзді ми в театрі показуємо, не застосовуючи справжній ліфт чи вагон. Хоча творчий процес однаково важливий і там, і там.
– До будь-якої вистави потрібно готуватися, ти не маєш права, як професійна людина вистрибнути з побутового життя, застрибнути швиденько на сцену і відтворити цю ілюзію на глядача. Це як хірург з брудними руками йде оперувати. Потрібно хоча б згадати від А до Я, що з тобою буде відбуватися. Я люблю ходити по сцені перед виставою, люблю покричати в глядацьку залу, щоб відчути цей простір і обов’язково посидіти, помовчати хоча б три хвилини, щоб зосередитися. А підготовка морального настрою до вистави залежить від жанру, якщо граєш комедію, то згадуєш комедійні моменти по виставі та навпаки.
– Театр – це малюнок на піску. Кожного вечора щось нове: глядачі щоразу бачать нову виставу. А кіно – це полотно, зняли і все, – усе життя страждай, якщо щось не так.
– Зобов’язаний радити дивитися українські фільми, не тому що в деяких я беру участь, нині ми створюємо українську сучасну культуру, тому їх треба дивитися. Я особисто пораджу “Люксембург-Люксембург”, “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча і “Будинок слово” Тараса Томенка, бо була виконана титанічна робота і це принаймні варто уваги. А ще раджу перечитати Розстріляне відродження, тому що це неймовірний пласт літератури, який, на жаль, був нам недосяжний через “радянську школу”. Я зараз багато спілкуюся з молоддю, бо я викладаю, і вони для себе відкривають письменників Розстріляного відродження, мій особистий “краш” це Михайль Семенко і Василь Симоненко.
– Коли граю на сцені, я відчуваю свободу. Бо коли тебе щось сковує чи «не відпускає», – все, ти брешеш. Будь-яка роль досить жорстко вкарбовується у підсвідомість, ми ж не заучуємо тексти чи мізансцени, а привласнюємо – все відбувається на рівні психофізики.
– Люблю репліку з “Цар Едіп”, це напевно єдина іронічна репліка з цієї вистави, коли він каже народу: “Моліться, і одержите від лиха захист і в біді полегшає, але й моєї ради все ж послухайте.” Якщо брати “Камінний господар”, то моя улюблена репліка: “Ніякій дівчинці, ніякій жінці не був ніколи винен зроду.”
– Акторська професія – це сповідь, це та зона, де ти маєш право на сповідь і не соромишся цього. При тому, люди, які приходять у твою сповідальню, за цим спостерігають, і наскільки чесно ти сповідаєшся, настільки це їх захоплює або відштовхує.
***
В’ЯЧЕСЛАВ ДОВЖЕНКО: “Театр має відкрити свої кордони” (PROТЕАТР)
Спектаклі