Коли пошкодив руку і зрозумів, що з кар’єрою скрипаля не склалося. А загалом на це питання відповісти важко. Насправді письменництво в один момент перетворилося на друге дихання і стало не лише професією, а й способом життя. І, напевно, тому що я багато читав і не лише читав, а занурювався у світ, створений іншими. У якийсь момент мені захотілося створювати ці світи.
– Як писалося в Радянському Союзі та зараз? Чи доводилося самоцензуруватися? Якщо так, то з якими ідеями було найболючіше розлучатися?
Для письменника «погода за вікном» не має вирішального значення. Включати внутрішнього «цензора» можна й у вільному суспільстві. Умовно кажучи, «суспільна мораль», запеклі рухи нечисленних, але агресивних «за» і «проти», лякають страшніше найлютіших цензорів моєї молодості. Тому смію стверджувати, що письменництво в Радянському Союзі небагато відрізняється від сьогоднішнього. Хіба що зникли мільйони читачів і в десятки разів скоротилися тиражі книг. Все інше – у тій самій ментальній парадигмі. Як би не шаманили політологи і блогери, суспільство продовжує рухатися колом і на вулиці той самий «совок», що і сорок років тому. Візьміть пляшку води з газом. Струсіть її. Газ, який мирно дрімав в товщі води, запузирившись, оживає, а після десятка «струшувань» – видихається. Так і наше суспільство. Вода залишилася колишня, з комсомольським присмаком, а бульбашки намагаються видати за прикмети громадянського суспільства.
– Як ви вважаєте, армія робить з хлопчиків чоловіків? Або це архаїзм?
Моя служба в армії припала на кінець 60-х. Служив я три роки. Прізвище командира полку Дробишева через півстоліття пам’ятаю по цей час. І ротного Чарковского, і комбата Гориніна. Це були справжні офіцери. Нинішню армію я погано знаю. Суджу з новин. Важко зрозуміти, а тим більше прийняти, що в країні, яка знаходиться у стані війни, чиновників Міноборони ловлять на крадіжці та, замість розстрілу, з пошаною відправляють на пенсію. З такою армією перемагати проблематично. Та й солдати, які торгують автоматами, патронами, гранатометами, що це ?! «Весілля в Малинівці»? А десять тисяч загиблих?
– Чи пам’ятаєте свої враження після написання першої п’єси? Чи була вона успішною?
Дивлячись, що вважати першою п’єсою. Написану або поставлену? Перша п’єса, яку я написав, – «Карнавал» про Джордано Бруно. У той час я був лютим адептом театру на Таганці і під час навчання в Літінституті не один раз переглянув усі вистави. Під враженням «Життя Галілея» Брехта з В. Висоцьким у головній ролі народилася ідея написати п’єсу у стилістиці Таганки. Задум, як мені здавалося, був оригінальним. Життя Бруно розігрували студенти Оксфорда, а персонажі його «Діалогів» – вчені осли. Як би ці персонажі не перекроювали життя вченого, у кінці шляху – багаття. Коли я кількома роками пізніше приніс «Карнавал» до Міністерства культури України, переляканий чиновник, озираючись на двері, сказав: «Заберіть!». Їм здалося, що це п’єса про … Солженіцина! А на сцені Саратовського академічного драмтеатру в 1974 році була поставлена моя дипломна робота – драма «Довга дорога додому…».
Потім сцени театрів поглинула «виробнича» тема, у що я також зробив свій внесок, написавши досить посередню п’єсу, постановку якої в 1977 році здійснив Чернівецький муздрамтеатр ім. Ольги Кобилянської. Режисером був чудовий Володимир Опанасенко, але і він став жертвою поганого матеріалу, пояснивши мені, що «з гівна два пироги не зліпиш». Пам’ятаю, я пішов з коньяком до директора театру, благаючи зняти п’єсу з репертуару, директор дивувався, пояснював, що обкому вистава подобається, але я все ж вмовив його.
Сьогодні мені шкода режисерів, які без тиску «обкомів», з інших незрозумілих мені причин ліплять з гівна «патріотичні» пироги. Можливо, «обком» пішов у підпілля і звідти продовжує керувати культурою? Я з тієї ганебної для себе історії виніс жорстокий, але плідний урок – не писати на догоду поточному моменту. Коли через кілька років я написав свою першу комедію «Фіктивний шлюб», яку лише в перший сезон і лише в Україні, поставило 16 театрів, я зрозумів, що знайшов свій жанр. А заодно і багато недоброзичливців, які втратили сон через мої гонорари. Але головне, я знайшов своє покликання і повагу театральних директорів, які до тепер називають мене «годувальником».
– Що легше писати – комедію чи драму?
Для мене комедію. У житті я завжди шукаю смішне і знаходжу його. Смерть – трагічна, а життя – смішне. Для мене смішні політики, чиновники, ці соковиті, живі собакевичі і городничі, які лізуть на екран з маревними ідеями. А Чичиков з його мертвими душами?! Як Гоголь міг передбачити наші вибори і списки «мертвих душ», яких скуповують оптом політичні партії ?! Ні-ні, тільки комедія! Вона врятує країну! Вона – єдиний світанок в кінці труби.
– Ви вірите у натхнення або ж письменництво — це робота?
У натхнення нехай вірять поети. Їх до цього примушує жанр. Я вважаю, що тільки праця. Лев Миколайович Толстой переписував «Війну і мир» десяток разів. Не на комп’ютері, рукою! Гоголь з безпорадністю кидав в камін списані аркуші, намагаючись досягти досконалості у прозі. А «Майстер і Маргарита»? Скільки було варіантів до народження геніальних рядків про зустріч на Патріарших ставках? Осяянню – місце під час народження задуму. Але далі це праця.
– Як ви познайомилися з Віталієм Малаховим і Театром на Подолі?
Це було давно, коли на Замковій горі і там, де зараз стоїть театр, жили динозаври. Театр на Подолі розміщувався тоді на великій кухні гуртожитку, в якому мешкала родина молодого режисера. Там тусувалися актори і бігала під столом маленька Даша, там народжувалася «Казка про Моніку», там будувалися грандіозні плани, яким позаздрив би творець театру «Глобус». У майбутній театр зі сценою, залом, стільцями і прожекторами вірилося насилу. Можливо, так вірили в інопланетян, або в гіперболоїд інженера Гаріна. Але ми всі були атеїстами і не читали Біблію, де сказано: «Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого». У Малахова була віра не з гірчичне зерно, а з велику диню. Цією вірою, як грипом, він заразив однодумців і вистраждав свій театр. Для цього знадобився не один десяток років. За моїми спостереженнями, це найточніше слово – вистраждав, хоча театр для Віталія Єфимовича ніколи не асоціювався з цеглою.
Перша зустріч у нас відбулася в далекому 1985 році на сцені театру Лесі Українки, де Малахов поставив інсценізацію за моїм романом «Заручники готелю “Європа”». Дивовижний час, дивні зміни! А невідомі тоді широкій публіці творці нашої вистави: художник – Сергій Маслобойщиков, художник по костюмах – Борис Краснов, якого у Києва вкрала Алла Пугачова! А сухий закон за три дні до прем’єри, у виставі, де всі герої щось пили, – горілку, віскі, коньяк. Звичайно, на прем’єрі вони пили сік! Є, що згадати! Після прем’єри Малахову запропонували очолити театр Лесі Українки, а він з властивою йому соромливою посмішкою сказав: «У мене вже є свій театр!». В очах чиновників з Мінкульту він виглядав клієнтом Павлівки.
На сцені Театру на Подолі ми зійшлися у 2004-му «Восени у Вероні». Театр тоді мешкав у підвальчику Гостинного двору. Над головою гриміли подільські трамваї, а під ногами залу трусило метро. Ромео і Джульєтта метали блискавки, а в антракті Малахов мені розповідав, що черговий Герцог Верони (тобто, мер Києва) обіцяв побудувати йому театр. Ах, ці Герцоги – такі пустуни! Потім ми розповідали людям «Звідки беруться діти» (у 2007), потім народився «Льовушка», прийшов «Лист Богу», заїхала «Ревізія-Шмавізія». Сьогодні мій творчий «багаж» налічує майже три сотні постановок у різних театрах світу. Але Театр на Подолі для мене особливий. Про нього я кажу: «Мій театр». Сподіваюся, наша любов взаємна.
Вистави за моїми п’єсами йдуть багато років поспіль, а глядач дивиться їх по другому, третьому колу, приводить своїх дітей і навіть онуків. Приємно, чорт забирай!
Фото з вистави «Ревізія-Шмавізія»
Фотограф – Ira Marconi
– «Осінь у Вероні» – не про пристрасних молодиків, як трагедія Шекспіра, але у вас здається більш реальною. Звідки така впевненість?
Вся світова література приписує почуття кохання тільки молодикам, відмовляючи в ньому людям старше сорока, не кажучи вже про більш шанобливий вік. Чому?! Хіба немає глибокого кохання, яке дожило до старості, перевірене часом? Драматурги чомусь минають це питання, вважаючи його смішним і непристойним. На їхню думку, люди похилого віку здатні лише на почуття «дружби». Тому я спробував описати іншу версію кохання, взявши за основу класичну історію. Хоча п’єса має цікаві сценічні історії, у тому ж Вінницькому театрі ім. Садовського, Кримському російському театрі ім. Горького, не кажучи вже про виставу Театру на Подолі, відчуваю, що тема не розкрита до кінця. Можливо, я не вгадав з формою або ж тиснув «першоджерело», не знаю …
– У вас є дуже зворушливий твір «Льовушка» про єврейського хлопчика, якого виховували українська і єврейська бабуся. Який найяскравіший спогад дитинства?
Вся книга «Оповідань про єврейське щастя», яку я створював понад десять років, це пам’ять мого напівголодного, післявоєнного, але неймовірно щасливого дитинства. Я не намагався прикрашати або відшукувати на сонці темні плями. Я просто спробував донести фарби того часу, сміх крізь сльози, смуток, добро, мудрість батьків, які пережили страшну війну. На жаль, багато стирається в пам’яті, особливо, коли, за висловом Шолом-Алейхема, ти «їдеш з ярмарку», але я радий, що вдалося написати непогану книгу, що вона перекладена на десятки мов і видана в багатьох країнах світу.
– «Льовушка» змушує плакати навіть чоловіків. Як думаєте, чому?
Отже, у виставі є величезний посил добра і людяності. Те, заради чого древні греки і їх послідовники створили таке явище, – театр.
Фото з вистави «Льовушка»
Фотограф – Ira Marconi
– Чи легко ви довіряєте ваші п’єси для постановки? Чи не боїтеся, що режисер інакше розставить акценти або зовсім не так вас зрозуміє? Чи ви берете участь у процесі, даєте поради?
Почну з останнього питання. Я беру найактивнішу участь в організації банкету з нагоди своїх вистав. Ніколи не даю порад режисерам, вважаючи, що у нас, не дивлячись на загальну «даму серця», – театр, абсолютно різні професії. До своїх п’єс я ставлюся як американці до дітей, які подорослішали. Закінчив школу? Тупочи у світ! Боятися, що режисер не там розставить акценти? Але йому п’єса важлива, як привід розповісти про щось своє, про наболіле, важливе. Ваша п’єса – це тканина, з якої він пошиє прекрасний смокінг. Або розкроїть її на онучі. Взяти, наприклад, мою п’єсу «Заповіт цнотливого бабія». У 2006 році Віталій Юхимович Малахов поставив за нею чудову виставу на сцені Київського національного театру ім. Лесі Українки з блискучим акторським ансамблем на чолі з Миколою Миколайовичем Рушковським. Потім «Бабій» поставили театри Варшави, Софії, Монтевідео, Москви, Санкт-Петербурга, Афін і тощо. Я бачив кілька вистав у софійських театрах, у варшавському театрі «Кам’яниця», бачив у ролі Дон Жуана чудового вахтанговця В’ячеслава Шалевича і знаменитого кіноактора Володимира Коренєва. І всі ці вистави, на диво, були абсолютно не схожі ні режисурою, ні навіть жанрово.
Фото з вистави «Заповіт цнотливого бабія», театр Лесі Українки
Але в кожному правилі є виняток. Оповідання «Льовушка» я дозволяв ставити лише Ігорю Славинському – вічна йому пам’ять і моя глибока щира подяка. Починалося все, як розіграш. Подзвонив Віталій Юхимович і сказав, що Ігор Славинський хоче поставити оповідання «Льовушка». Я здивувався і сказав, що у мене немає часу і бажання переробляти оповідання в п’єсу. «І не треба!» – сказав Малахов. «Він буде ставити саме оповідання. Все. «Без купюр». Навіть залишивши всі коми і крапки! ». Чесно кажучи, я засумнівався, прекрасно розуміючи, чим відрізняється проза від драматургії. Малахов пообіцяв, що вся відповідальність на ньому. Покажіть мені драматурга, який скаже головному режисерові театру: «Я тобі не вірю!». Але, коли я побачив виставу Ігоря Славинського, я був вражений, що трапляється зі мною досить не часто. Режисер продемонстрував «вищий пілотаж», і те, що через майже півтора десятиліття мені і сьогодні телефонують люди, розповідаючи, як вони плачуть і сміються на виставі, змушує мене відчувати щасливою людиною.
– Яку постановку Театру на Подолі за вашими творами ви вважаєте найбільш вдалою?
Припустимо, у вас п’ятеро дітей і всі – різні. Кирпаті, худі, незграбні, примхливі. Ви когось виділяєте? Вважаю, що найбільш вдала наша вистава попереду.
– Яких п’єс зараз не вистачає в українському театрі?
З п’єсами якраз все гаразд. Будь-який художній керівник театру може розсістися у своєму керівному кріслі і почати читання театрального «меню», у якому на перше тобі подадуть Шекспіра і Чехова, на друге – Ібсена і Мольєра, а на десерт – Куліша, Лопе де Вегу, Чичикових! Навіщо інші п’єси? Адже для того, щоб пояснити бій політиків за мови, досить відкрити там Куліша і прочитати одну фразу про те, що «краще бути зґвалтованою, ніж українізованою». І хіба застарів мольєрівський «Міщанин-шляхтич»? Як чудово він відображає «парламентське дворянство» відомої нам країни. Став, розписуючи «Версальську солідарність» і «Слуг короля»! І не став пафосні одноденки, де є грім, блискавки, але … немає дощу! Хоча питання: що робити драматургам, які, як середньовічні анатоми, шукають, де прихована душа їх сучасника? Втім, є містечко, де дають гроші на експерименти. Згадайте Остапа Бендера і його сценарій «Шия». Згадали? Тоді вперед! У кінематограф!
– Що ви дивитесь? Йдеться про серіали …
Намагаюся дивитися все цікаве. Хоча «Гра Престолів», на перший погляд, дещо наївна, але з якою шекспірівською витонченістю там виписані характери ?! А «Картковий будиночок»? А ще зазначу серіали «Велика маленька брехня», «Моцарт в джунглях» і, звичайно ж, «Чорнобиль». Ось приклад, яке кіно про свої больові точки треба знімати в Україні. Без похмурої патетики, брехливих героїв, закордонних негідників. Майже документальна розповідь про всесвітню трагедію була показана з художньою глибиною «Гамлета». На жаль, ми – країна «третього світу». І найсумніше, що не лише в економіці, але передусім – в мистецтві. І жодні оголені частини тіла, жодні «ядерця», «кицьки» і «пружні попки», якими перегодовують вітчизняний шоу-бізнес, не можуть замінити культуру. Ні, звичайно, можуть, але після десятки років такої «культури» у залах будуть сидіти неандертальці з дуже розвиненим статевим інстинктом.
– Дивитеся онлайн-версії вистав і чи вірите ви в таку форму?
Ні. Гумова красуня, навіть з кібершкіри, не замінить вам боязку нечупару, яка обов’язково запитає: чи любиш ти її! Так і театр. Він мертвий без глядачів. Як, до речі, і футбол. Акторам і футболістам потрібен драйв, глядач, його оплески, сльози, кашель, зітхання! Прошу вибачення, але, щоб народити дитину, потрібні двоє.
– Кого ви вважаєте своїми вчителями?
Зі справжньою літературою мене познайомив мій друг Юрій Рибчинський, який притягнув до київської казарми, де ми служили, Гарсіа Лорку, Пера Лагерквіста, Хемінгуея, Межелайтіса й інші чудові книги, які пройшли повз. Потім був Літературний інститут, майстерня Віктора Сергійовича Розова. І, звичайно, Лесь Танюк, який в роки мого навчання жив у Москві і на суд якого я тягнув все, що писав.
З учителями мені пощастило. А якщо додати до списку Віктора Борисовича Шкловського, який читав у нас літературознавство, Леоніда Захаровича Трауберга, який викладав основи кіномистецтва, згадати семінари Симонова, Ліпатова, довгі бесіди в Ялтинському будинку творчості з Леонідом Генріховичем Зоріним, то мої янголи були щедрі до мене.
– Поділіться одним із секретів від вашого вчителя, драматурга Віктора Розова.
Один раз на два тижні Віктор Сергійович читав наші п’єси і влаштовував обговорення на семінарах. Розбір був навколо питань: як будувати сюжет, взаємини героїв, що вони не повинні вискакувати на сцену, коли знадобляться драматургу, їх вихід повинен бути підготовлений тощо. До мене наш метр ставився з підозрою через мою пристрасть до Театру на Таганці, естетику якого він не визнавав. У мене з Віктором Сергійовичем тривала прихована боротьба щодо ремарок у п’єсах. Я вважав ремарки необов’язковими, а Віктор Сергійович наводив приклади, змушував мене читати вголос ремарки Шоу, Чехова. Закінчилося все тим, що я приніс на семінар «Гамлета» і показав, на мою думку, найгеніальнішу ремарку всіх часів і народів: «Ельсінор. Майданчик перед замком». Віктор Сергійович махнув на мене рукою, пробурчав подібно «горбатого могила виправить».
Ще приклад, де Майстер, звичайно, мав рацію. Дуже часто Розов міг демонстративно жбурнути наші п’єси в кошик для сміття, крижаним тоном пояснивши, що за його спостереженнями перші десять хвилин після підняття завіси глядач неймовірно зосереджений, намагаючись «в’їхати» у зміст вистави. Десять хвилин – це п’ять-шість сторінок тексту. Якщо на сцені нічого не сталося за десять хвилин, глядач «спливає» і далі слухає виставу неуважно і дивиться упівока. Я вважаю, вчасно заявлений конфлікт – одне з головних правил драматургії. Багато мені заперечать: «А Чехов?». Відповідаю. Напишіть «Дядю Ваню», «Вишневий сад», потім пишіть що завгодно!
– Чи правда, що хороший роман складно адаптувати під театральну сцену?
Істинна правда! І «Майстер і Маргарита» яскраве тому підтвердження. Велика проза зачарована і запечатана своїми творцями. Її не можна перенести ні на екран, ні на театральні підмостки. Можете собі уявити «Сто років самотності» на сцені або в кіно? Особисто я не можу.
– Про кого з відомих особистостей ви б хотіли написати п’єсу?
Така п’єса йде сьомий рік в Полтавському театрі імені Гоголя. Вона про Івана Степановича Мазепу. Але цей гетьман настільки складний, глибокий, неоднозначний, укластися в рамки театру дуже складно. Тому пишу великий твір, але в іншому жанрі. Хочеться трохи глибше і детальніше дослідити таку суперечливу особистість, якій поклоняються одні і ненавидять інші. Упевнений, що чесна розповідь про гетьмана Мазепу здатна пояснити заплутану історію країни, які ніяк не витягнути з шароварів.
Фото з вистави «Остання любов Гетьмана» про Івана Степановича Мазепу, Полтавський театр імені М. Гоголя
– Цікавіше творити для театру або для кіно?
Кіно вимагає зовсім інші матеріальні ресурси. До того ж кіно вимагає безліч різнопланових фахівців, насамперед основних його творців – сценаристів, режисерів, акторів. Саме кіношних, просочених специфікою такого складного мистецтва. Наше кіно – поки що махрова самодіяльність, яку компенсує захоплення «вболівальників»: «Це геніально! Ульот! Спілберг відпочиває!». У кіно рвонула маса профнепридатних, але «ідейно підкованих» товаришів. Що ж, хвороба росту – як прищі на підліткових лобах. Мазати дитячим кремом тричі на день і на ніч теж. Може, і з’являться Довженко і Параджанов.
– Чи жива критика літератури, театру, чи все вирішує глядач?
Почну з відомої фрази генія: «Звихнувся час…»! На жаль! Це про наш час. Літературні критики вимерли, мов мамонти. Оптимістичні діти соцреалізму вилизували сідниці призначених «класиків», гнобили неугодних. Сьогодні їх немає з іншої причини. Немає предмета для розмови, тобто – літератури. Спочатку в українській літературі повинні з’явиться Акунін, Єрофєєв, Сорокін і Пелевін, тоді з’явиться і Дмитро Биков з його критичним аналізом. Поки самопроголошена обойма «укрсучліту» (яке ж смачне слово!) їздить містами і селами, пояснюючи боязкій купці переляканих читачів, що вони і є літературний еталон, та й взагалі! .. Всі решта, включаючи Булгакова, Віктора Некрасова, Паустовського, Ахматову та інших киян, – несправжні, які писали на «мові ворога». Звичайно, можна заборонити всі мови, включаючи есперанто, проте не факт, що це піде на користь українській літературі.
У театральному житті теж не все так просто. Перше питання: де знайти театральні рецензії, статті? Як побачити театральну карту молодої держави? Хтозна, що нового у харків’ян, львів’ян, що ставлять в Тернополі, Одесі, Коломиї? Журнал «Український театр» якщо і існує, то, мов ленінська «Іскра», у глибокому підпіллі, а підпільну літературу, як відомо, в кіоску не продають. Розділу «Театр» в інтернеті ви не знайдете. Є рубрика «Шоу-бізнес». Там вам запропонують запаморочливі вбрання сумнівних «селебріті», філейку жахливо бездарних адептів фонограми і за замовчуванням попросять все це вважати культурою, яку заслуговує Україна. Хоча, можливо, такий підхід впливає на демографію.
З театральних критиків, які знають свій предмет, мені вистачить пальців однієї руки, щоб назвати їх: Сергій Васильєв, Алла Підлужна і Олег Вергеліс. Когось пропустив? Соррі! Надішліть посилання.
– Поради драматургам-початківцям.
Перша і найголовніша порада: не слухайте жодних порад! Тому що це будете вже не ви. Це про творчість. Про письменництво як ремесло можу дати одну пораду. Не бійтеся сорому, написавши погану річ. Соромтеся! Але не впадайте у відчай! Може, це підказка. І у Шекспіра, і у його запеклого критика Льва Толстого траплялися досить слабкі сторінки. І що? Вони згорали від сорому і, проклинаючи себе, писали далі. Якби не мій сором від «виробничого» опусу, я б не знайшов себе в жанрі комедії. Але якщо вам подобається виключно все, що ви пишете, то ви … вибачте, графоман. У цьому слові немає нічого принизливого. «Графоман» з грецької – це «любитель писати». Як «меломан» – «любитель музики». Але до нашої професії це має віддалене відношення. Втім, є ще гірше заняття. Писати «на тему». Не займайтеся спекуляціями. «Творчих спекулянтів» нащадки затаврують презирством. Пишіть про людину. Предмет дослідження художника – це внутрішній світ людини. Залиште політику політикам. Якщо ви вважаєте, що здобудете славу, крокуючи в ногу з натовпом, сходіть в найближчу бібліотеку у своєму районі. Там в запасниках тужать товсті томи в солідних палітурках з обсипаною позолотою. Це зібрання творів лауреатів – ленінських, державних та інших мислимих і немислимих премій, книги письменників, яких давно ніхто не пам’ятає. Прикро, правда? Адже вони так пристрасно оспівували свій час, а він виявився підлим і невдячним. Не пишіть творів, які помруть раніше, ніж висохне чорнило.
– Що б ви хотіли побажати українцям у 2021 році?
Частіше милуватися обличчям батьків, дітей і не дивитися «собачі бої» на різних ток-шоу. Бажаю жити своїм розумом і не жити за принципом «моя хата скраю». Пам’ятайте, що першою завжди підпалюють хату скраю і тільки потім вогонь гулятиме головною вулицею. І бережіть себе. Від коронавірусу, а більше – від поради тих людей, які жити не вміють, а проте всіх навчають.
Інтерв’ю: Ольга Усачова, Оксана Прибіш