“Дамо їм шанс“, – глузливо-впевненно виказав хлопець середнього віку позаду мене, який разом із товаришем прийшов на прем’єру “Сірих Бджіл” у Театрі на Подолі. Далі був довгий монолог про те, що нічого доброго від вистави він не очікує, бо нібито театр несучаний за естетикою, хоча і став модерновий зовні, і “якщо що підемо одразу”. Від режисера Віталія Махлахова та автора п’єси Андрія Куркова особисто я ніякої сучасності та епатажу і не чекала, бо ці два поважних митця мають право на вислів без зайвої мішури з паєтками. Так воно і сталося….
“Сірі Бджоли” – це вистава про двох мешканців села, що опинилося посередині бойових дій, між “їхніми та нашими”. Заходять до хати і “укри”, і “гості з Сибіру” – і жодному не маєш змогу сказати правду-матку, на якому ти боці, – бо либонь отримаєш кулю, якщо що не так. Це сіра зона – між життям та смертю. І єдине, що зігріває одного з героїв вистави у виконанні Богдана Бенюка – його бджоли. Вулики з ними він навіть до хати віднесе з-під обстрілів, бо взимку “бджоли всі як контужені”, треба їх рятувать. Більше рятувати йому і нікого – з родиною посварився, поїхали від нього.
У “Бджолах” Віталій Малахов використовує сценічні можливості театру – буде тут і відео з проєктора, і голоси у запису, і трішки пісень заспівають, і сніг зі стелі падатиме. Але не це головне. Важлило, що і без цього всього марафету завмирає дихання, коли прислухаєшся до пронизливих монологів героїв, звичайних людей з того сірого села, наших сучасників, чуєш їхні голоси серед обстрілів. Важливо їх почути саме зараз.
А ще буде не тільки про війну, а і про кохання. І сумно, і весело. “Вона на мене дивилась, як на київський торт“. Так само і я дивилася із захопленням цю виставу. А хлопці позаду в антракті пішли і не повернулся. “Ну і дурні“, – подумала про себе. А коли вже додому йшла Подолом, то ці двоє мене перестріли і питають: “А чим все закінчилося?“. Спойлернула. Сказали, пожалкували, що не залишились. В душу вистава запала. Мають наступного разу виправитися. Але про те, чого на фронті бджоли збирають гіркий мед, я їм так і не сказала.
Олена Солодовнікова