“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”: експеримент Театру на Подолі
Українська літературна класика у театрі – річ доволі провокативна. Ці твори ми, як правило, читали ще в школі, і на переважну більшість моїх однокласників вони справляли депресивне враження. Оновивши свої спогади про роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та спеціально ні слова не прочитавши про виставу, я вирушив на прем’єру, очікуючи на досить похмуру, безрадісну постановку. Але актори Театру на Подолі на чолі із режисером Віталієм Малаховим довели: класика може бути сучасною і мотивувати до найсміливіших експериментів.
Як вам такий факт: протягом вистави за твором українського класика прозвучало наживо з десяток оригінальних пісень? Вражає, чи не так? Автор слів до них – відомий український театрознавець Віталій Жежера (він же й «переклав» роман Панаса Мирного театральною мовою). Тож попри побоювання, я побачив не традиційну постановку, а фактично рок-…, ні, не оперу, а рок-виставу. Музичний гурт Театру на Подолі наповнив спектакль не просто класним, а якимось навіть величним настроєм.
За сюжетом, молодий селянин Чіпка (Валентин Бойко) не може змиритися із соціальною несправедливістю, яка стала нормою життя. Кріпацтво от-от мають скасувати і нарешті сільський люд стане вільний. Але чіпчину землю забирають раніше, це й стало конфліктом, що мав розвивати та змінювати персонажа. Чіпка починає пиячити, заводить знайомства із кримінальними елементами і стає на грабіжницьку стежину. Мати Чіпки Мотря (АннаТамбова) переживає за сина, найближчий друг Грицько (Сергій Гринін) зі своєю дружиною (Валентина Сергеєва) готові допомогти молодому хлопцю. Як і кохана Галина (Катерина Шенфельд), хоч її взаємини із Чіпкою і не були безхмарними…
Попри домінування темряви на сцені, постановка живе, дихає і не віддає тією безнадією, якою пронизаний увесь роман
Однойменний твір є непростим, насиченим, об’ємним, соціальним романом. Такою вийшла і сама вистава «Хіба ревуть воли…» – майже два десятки акторів, безліч подій та сюжетних ліній, тонни монологів та діалогів, різнобарвність емоцій та багато змін поведінки більшості героїв… Проблематика та питання, порушені в романі, досить широко розкриті і в постановці. За великим рахунком, спектакль сюжетно та за духом близький до оригіналу. Попри домінування темряви на сцені, постановка живе, дихає і не віддає тією безнадією, якою пронизаний увесь роман.
Протягом вистави перед глядачем – однакові декорації (художник-постановник – Віталій Малахов). Троє дверей по один бік, троє по інший, металева драбина, страхітливі сітки-грати, що звисають зі стелі, міні-сцена для рок-гурту. Інші дрібні і не дуже елементи з’являлись і зникали відповідно до тієї чи іншої мізансцени. Такий аскетизм дозволив максимально заглибитись у події на сцені, ні на що не відволікатись, «ловити» рухи, слова та пересування кожного героя…
Події та побут середини позаминулого століття суттєво приправлені елементами із сучасності. Тут і одяг акторів, що відповідав тій епохі і водночас був геть сучасним (художник з костюмів – Світлана Заікіна). І певні предмети, яких точно не було тоді (наприклад, тренажер). І весільні гуляння, більш подібні до теперішніх. І соціальні проблеми та питання, які були порушені у виставі, можна віднести як до тих часів, так й до сьогодення. Та й мова героїв цілком сучасна, і це в сумі з вище названими факторами допомагає виставі про Україну позаминулого сторіччя бути в той же час й виставою про Україну сьогоднішню.
Віталій Жежера, автор інсценування роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», виконавець ролі Діда Уласа:
- Я виходив на сцену ще років сорок тому, у переддипломній виставі Віталія Малахова «Багато галасу даремно», грав там дядька Беатріче, потім була певна акторська практика у Молодому театрі, так що роль Діда Уласа для мене не перша. Дід Улас – це оригінальний персонаж, я з приводу нього нічого не вигадував і не придумував, але писав його, уявляючи Володимира Кузнецова. У Діда була навіть пісня, дует із Чіпкою, але у процесі роботи від неї відмовилися. А потім прийшов на репетицію – сидить одна молодь, ні Кузнецова, ні Данильченка не бачу. Питаю Малахова: а де ж Дід? А він: так ти і будеш Дідом. Теоретично спершу трохи боявся, але з хорошими хлопцями на сцені взагалі не страшно. По ідеї, раз я писав п’єсу, то мусив би багато чого пам’ятати, принаймні слова свого героя. Але ж ні…Крім того, Малахов постійно щось міняв місцями, щось дописувалося-переписувалося… Словом, довелося елементарно вчити текст. Але мені було легше, ніж моїм партнерам. Бо я зайнятий у кількох виходах в одній виставі, а вони щовечора щось грають. Тож це було не найскладніше. Боявся, що щось не зумію… Але виявилося – фантастична річ! – за сорок років я не забув всього того, що вимагає Малахов від людини на сцені. Що далі? Якщо раптом хтось із великих серіальників подивиться виставу і запросить мене на якусь роль – я подумаю (посміхається).
Дмитро Майстренко