«Театр виростав на моїх очах, тому вдвічі приємніше, що мене запросили поставити тут виставу», – каже А. Варсімашвілі.
Головні герої «Механічного апельсину» – підлітки. Чотири юнака, які не знають, куди направити свою енергію, тому піддаються неконтрольованій агресії і звільняють її через бійки, грабунки та насилля. Війни, революції, нездорова атмосфера у суспільстві впливають на психіку людини – розбещеність і маргінальність стають нормами за якими існує молодь. Колись вони змушені були прийняти правила гри, які диктує соціум: «ти – їх» або «вони – тебе», а тепер жорстокість стала залежністю. За страшними сценами холоднокровно спостерігають вчені. Вивчають міміку і емоції хлопців через збільшувальне скло, зчитують думки. Їх зацікавив лідер «четвірки» Алекс (Дмитро Грицай), садист-естет, який обожнює слухати класичну музику та ні у що не ставить людей – ідеальний варіант для експерименту. Вчені наділяють себе владою перекроїти людську свідомість, позбавити юнака права вибору. Алекс перестає відчувати будь-які емоції, а від спроби скоїти злочин фізично страждає. Тепер він цілковито підкоряється людям у білих халатах, та чи відбулися зміни у його душі? Механічне втручання дозволяє тримати людину під контролем, але не перевиховає її. Патологічну жорстокість можна застосувати й в іншій сфері – Темний (Максим Коцюк) завжди мріяв стати начальником поліції. Тепер він може легально порушувати закон, ним же і прикриваючись. Нічого не міняється – «насильство примножує насильство», а монстри створюють собі подібних монстрів. Вибратися з пастки залежності зміг лише Коста (Артем Каратаєв) – єдиний з «четвірки», хто зберіг здатність співчувати і любити.
На сцені відтворена міська вулиця з обшарпаними стінами в графіті і темними закутками. Такою вона могла бути як у далекі 60-ті, про які пише Берджес, так і зараз. Проблеми, унаочнені автором, існували багато років тому, але історія циклічна і ми знову стикаємося з подібними явищами. У театрі бачимо не просто абстрактний сюжет, а прямі алюзії на нашу реальність. На екранах над сценою транслюються відеофрагменти з Революції Гідності, актори співають українські народні пісні. Режисер пояснює таке сценічне вирішення: «В ідею вистави закладено особистий досвід, я сам брав участь у двох громадянських війнах. Знаю, в що війна перетворює людину». Знаковим персонажем для А. Варсімашвілі є Джордж (Іван Завгородній) – революціонер, якого постійно переслідуються спогади про загиблих у нього на очах армійських товаришів, про хімічні досліди з вибухівками і підпалами. Це будить у ньому жадання крові, він і сам стає вбивцею. В його монологах звучать думки автора вистави, це другий головний герой.
Динаміка вистави росте поступово, атмосфера напруження досягає цілковитого безумства. Апогеєм стає «лоботомія» Алекса, коли прямо на сцені бачиш, як препарують людську психіку і зводять з розуму, позбавляючи свободи волі. Складно уявити, як за короткий проміжок часу можна настільки радикально перемикатися. Д. Грицай зізнався, що йому особисто не притаманний бурхливий вияв агресивних емоцій, а вийти з неадекватного стану допомагають десять хвилин тиші і… Симфонія №9 Бетховена, яку й обожнював Алекс.
Молоді актори з неймовірною віддачою відривалися на сцені. «Вибухова емоційна акторська школа, яка передає ментальність народу» (за словами А. Варсімашвілі) виявилася близькою до грузинської, тому їм легко було знайти спільну мову. Режисерові імпонує Театр на Подолі своїм сучасним підходом, жагою до всього нового і різного.
Наступний показ «Механічного апельсину» відбудеться 29 червня.