На осінніх прем’єрах, які обережненько почати випускати столичні театри, панує особлива аура. Спраглі за живими виставами театрали піднесено ступають у театральний вестибюль — до карантину чимало глядачів вбігали ледь не в останню мить, на ходу знімаючи верхній одяг, — автоматично протягують руку для вимірювання температури, посміхаються один одному під масками, і з готовністю поринають у приємні передпрем’єрні хвилювання, налаштовуючись на цікавий, позитивний, а головне — реальний, а не онлайн, театральний вечір. А вже за кілька хвилин це піднесення зміниться роздумами, переживаннями, а для особливо вразливих — навіть зрадливою сльозою, яка тихо покотиться під маску…
Під час прем’єри вистави «Навігатор» приводів для таких сліз було кілька. Дослідити, чому і як людина не може знайти себе, спробувати зрозуміти, чому хтось стає режисером своєї долі, а для когось і амплуа статиста за щастя — Тамара Трунова для цієї вистави задекларувала кілька надважливих завдань. Хоча, за великим рахунком, п’єса грузинського драматурга Лаші Бугадзе належить до категорії історій про маленьких людей і відповіді на поставлені у цій виставі питання наче б то давно відомі: героєві критично не вистачало мотивації, рішучості, здорового авантюризму, душевного ресурсу…. Але тут завдання виведене у квадрат, адже фіаско Ростома (Артем Мяус) потрібно булопроаналізувати в контексті як психологічному, так і політичному. Колись, у дитинстві цей нині сорокарічний чоловік тримався, як він сам зізнається, за мамину спідницю, а потім, залишивши цю саму спідницю, мама пішла із сім’ї. Нині ж в країні Ростома війна і на його дитячі страхи накладається цілком усвідомлене хвилювання за своє завтра. Вдома на нього чекає немічний татусь-песиміст, від якого навряд чи варто сподіватисяна підтримку. Що залишається? Кохання… Але і тут Ростом приречений на поразку: йому просто здалося, що Клара (Олена Свірська) з волоссям кольору лаванди одного разу якось по особливому на нього подивилася. Йому просто здалося, насправді вона пропонує зостатися друзями… Літери її імені заклякли, розкидані на далеких недосяжних пагорбах, устелених лавандовим цвітом (художник — Марія Погребняк). Єдиний, хто залишається поряд, навігатор… Ліворуч, праворуч, прямо — монотонні поради, до яких звикли більшість сучасних водіїв, призвичаївшись мандрувати разом із цим гаджетом. Самотній і зневірений Ростом почув у голосі навігатора саме ті слова та інтонації, яких йому бракувало все життя.
Центральним елементом декорації у виставі є прозорий ліфт, щоправда горизонтальний і рухається не вгору, а вздовж сцени. Часом здається, що ця коробка нагадує саме життя героя: тісно, задушливо, незатишно, у всіх на виду, напрямок — не змінити… Але він наважується розвісити у цьому паралелепіпеді-акваруімі прапорці різних країн. Найзворушливіша сценаспектаклю, під час якої звучить відома пісня гурту «Скрябін» «Мовчати» на грузинський лад…
Тамара Трунова називає свою виставу постковідною. На жаль, поки що префікс «пост» у цьому визначенні виглядає досить умовним. Але життя триває і, як повчав героя навігатор голосом Римми Зюбіної, не варто копати глибоко. Принаймні, вміти себе вчасно стримувати.
Наступні покази вистави відбудуться 9 і 16 жовтня.