Як відомо, у кожної людини дитинство добігає кінця у різному віці. У героя вистави «Навігатор» це сталося в сорок років. Трапляється щось незвичайне, і він починає хаотично, але самостійно приймати рішення. Але при цьому робить багато помилок. Перед ним розгортається зовсім новий незвіданий світ непередбачуваного і крихкого дорослого життя.
Кохання не обирають, воно приходить тоді, коли його зовсім не ждеш. І якби людині хтось наперед сказав, хто буде її обранцем, чи обраницею, то вона напевне не повірила б. Але творці вистави «Навігатор» пішли ще далі. Герой закохався не в іншу людину, і навіть не в якусь іншу живу істоту, а в навігатор свого службового автомобіля. І голос Навігатора (Римма Зюбіна) став йому наймилішою мелодією. Справжня маячня, скаже дехто з глядачів. І буде по своєму правий. Але насправді все не так просто.
Погляньмо на життя нашого персонажа. Йому не вдається знайти порозуміння зі своїм батьком, не знаходить він спільної мови з колективом, навіть дівчина, яку кохає і та не хоче його розуміти. Мабуть така історія далеко не виняток. Але насправді проблема значно глибша. Люди починають все менше розуміти одне одного. Комп’ютер і мобільний телефон стають дорожчими ніж ті, хто поруч з нами. Ми живемо віртуальним життям чатів і соціальних мереж. А звичайні людські почуття поступово втрачають для нас сенс.
Виходячи з цього можна певної мірою зрозуміти героя, який, будучі по суті самотньою людиною у великому місті, закохався у звичайнісінький Навігатор. Чим далі, тим все більше він втрачає зв’язок з реальним життям. Звичайно ж, така поведінка з часом може привести до трагічних наслідків. Так врешті й сталося. Але чи не виняток наш персонаж? На жаль ні. Адже інший співробітник, який після нього став їздити на службовому автомобілі, теж почав шукати спілкування з Навігатором. Значить і в нього не все так просто в житті.
Нова вистава — заклик до людей, аби вони частіше виходили з примарного світу Інтернету і більше спілкувалися між собою, цінували кожну мить, проведену з близькою людиною, вчилися радіти життю, не замикалися в собі і своїх проблемах. Якщо хтось з глядачів зробив для себе такі висновки, значить режисер і актори добре виконали свою справу.
У виставі є ще одна сюжетна лінія, яка допомагає усвідомити, що перед нами не якесь віртуальне життя, а реальний світ. Автор п’єси, а за ним і творці спектаклю згадують події 2008 року, коли почалася агресія Росії проти Грузії. Ці події сьогодні особливі близькі нам, українцям. Адже ми вже сьомий рік поспіль перебуваємо у стані війни з нашим північним сусідом. І щоб вийти з цієї війни переможцем потрібно жити саме в реальному, а не віртуальному світі.
Вистава стала серйозним кроком у творчому зростанні Артема Мяуса, який виконує роль Ростома. Яскраві, життєві образи, які надовго запам’ятовуються створили актори Юрія Феліпенко (Джакелі), Олена Свірська (Клара), Федір Ольховський (Директор), Максим Максимюк (Акрба), Олександр Польченко (батько Ростома).
Багатьом запам’ятається і цікава творча знахідка художника-постановника Марії Погребняк — з її легкої руки ліфт перетворюється на автомобіль, а потім навпаки. А можливо хто побачить в ньому віртуальний світ, яким герой відгородився від реального життя.
Хочеться побажати, аби вистава з кожним показом розвивалася, набирала як хороше вино. А від Тамари Трунової чекатимемо нових несподіваних вистав у різних театрах Києва.