Гете вважав, що щастя — це розуміння майбутнього. У цьому сенсі театр рerpetuummobile щастя, адже завжди має на меті допомогти кожному порозумітися із собою, з оточуючими, з часом і часами життя. Саме це розуміння скординовує життєплини, надихає надією, підтримує на хвилях житейського моря, стверджує розумність гри життя, дарує сподівання на її справедливість.
Після комуністичного режиму, який із різною мірою жорстокості (на воротах ГУЛАГу було написано: «Железной рукой загоним человечество к счастью») все ж таки опікувався суспільством, нині, за відсутності будь-якої ідеології і, за великим рахунком, тотальної байдужості до людини в усьому світі злиднівську перемогу отримало споживацтво.
Андрій Курков написав роман «Сірі бджоли» про життя у війні, яка триває на сході Україні (Лев Толстой завершив «Війну і мир» більш, ніж через 50 років по війні). Вічне і сьогоденне, схоплене письменником, узагальнене і пізнаване в деталях, стало драматургічним каркасом однойменної п’єси. А те, що у неї вмістилася тільки частина роману дає надію на продовження його сценічного втілення.
Режисер Віталій Малахов поставив за нею просту до класичності виставу, в якій без пафосу, але глибино пафосно йдеться про доленосне переплетіння історії людини й історії держави.
Двоє колишніх однокласників, нині пенсіонерів, залишилися у спустошеному війною селі. Одному з них простіше порозумітися з невтомними трудівницями-бджолами, ніж із дружиною, яка претендувала на увагу всього села. На фінал спектаклю вони потягнуться один до одного через трясовину дрібних непорозумінь, і бджоли не стануть на заваді. Тільки б врятуватися від пороху війни, що присипає людяність, позбуває життя життєвих смислів, який самих бджіл зробив сірими, а їхній мед гірким.
По середині сцени вигороджено маленьку кімнатку — ліжко, стіл, мертвий телевізор, бо електрики давно нема. Навколишня порожнеча сплющує простір існування. Дім стає окопом. Стиснення небезпекою, задушливість від страху — образ вистави, який неспішно розкривається через емблемізацію побуту (художник-постановник Віталій Малахов).
Бджоляр Сергійович Богдана Бенюка, свідомий українець, одержимий своїми травмами, суперечностями власного характеру, пошуками сенсу існування. І це — не просто зміст ролі. Актор нічого не декларує, але й не уникає сповідальності набуття національної самоусвідомленості, що об’єднує цю роль із створеними ним образами Хвіртки («Сто тисяч» І.Карпенка-Карого), Карася («Задунаєць за порогом» за Г.Артемовським), Юрковича («Талан» М.Старицького).
Пашка Сергія Бойка в окупантах вишукує щось давньо-братське і, сповнений автобіографічною вірою в людяність, незнищенну жахами афганської війни, акцентує на потребі, значущості і мужності прощення, якенічого спільного з пристосуванством немає.
Наші (Петро — Юрій Феліпенко, Владлен — Артем Мяус) і не наші (Чеченець — Максим Грубер, Другий «денеерівець» — Владислав Гончаров) молоді вояки, перші — зосереджені, стримані, налагоджені на довготривалість воєнного стану, а другі — зденервований до істеричності безглуздістю своєї участі в незрозумілій війні;усі — насторожуючи інакші серед мирного населення.
Актриси — Лариса Трояновська і Анна Тамбова (грають по черзі роль Свєтки), Анна Саліванчук (Віталіна) — жінок, відкинутих війною від чоловіків, азартно, з болем і жартівливістю викінчено відтворюють розгубленість перед незатребуваністю ніжності.
До багатства знайдених акторами переконливих фарб травматизму війни Віталій Малахов додає ледь помітний і водночас невідступний особистий мотив удівства. Виставу поставлено в улюбленому Малаховим жанрі апофегм (короткі повчальні й дотепні висловлювання), що робить її легкою, органічно багатожанровою — від трагічного до гротескно-комічного — і завдяки цьому карикатурний епізод з Януковичем (Федір Ольховський — Хазяїн родини) та його черевичками природно вписується у тканину вистави.
Розмінування житейського поля — наскрізна дія вистави, яка захоплює і не залишає байдужим. І це — потужний результат. Адже саме байдужість — таємний і тихий супутник зла — народжує ненависть.
Штайнмайєр пропонує можливі і неможливі переговори, суперечливу послідовність дій задля поетапного розв’язання конфлікту на сході України. Кажуть, великі держави створюються не переговорами, а деклараціями. Величні декларації в нашій історії паплюжилися неодноразово. Декларація, виголошена Театром на Подолі суголосна думкам видатних інтелектуалів сучасності. Під час офіційного візиту до України Президент Чехії Вацлав Гавел відвідав на поставлену мною в «Сузір’ї» виставу за його п’єсою «Аудієнція». По завершенню перегляду драматург, філософ, політик висловив думку, цінність якої визнає весь світ: «Найкращою і, власне, єдино можливою національною і державною програмою є створення доброї людської спільноти».
Перед виставою «Про Ромео та Джульєтту, але звали їх Маргарита та Абульфаз’я зачитую лист до глядачів автора тексту, Нобелівського лауреата Світлани Алексієвич: «Сила людський емоцій — величезний ресурс, який може наповнити наше життя любов’ю і розумінням. Нам важливо навчитися слухати — і чути одне одного».
«У новому році нам треба бути єдиною країною щодня. Це має стати нашою національною ідеєю», — проголосив Президент України В. Зеленський у своєму новорічному привітанні. Згадалася вистава «Сірі бджоли» і склалося враження, що ці слова навіяні безпосередньо нею.
Наступні покази постановки відбудуться 16 і 17 січня.