Новини

Колись на Тиждні актуальної п’єси Іван Вирипаєв, який тоді в рамках фесту проводив лекцію по скайпу сказав: “Основная проблема современной драматургии в том, что современный драматург не верит в то, что пьеса будет поставлена именно так, как она была написана. Сегодня режиссерский театр, а он не видит пьесу, как модель. Он пытается размыть границы между зрителем и сценой. А на самом деле, необходимо не размывать границы, а поменять содержание модели.” І хоча єдиним режисером, який може його правильно зрозуміти драматург вважає самого себе, чогось мені здається, що прем’єра вистави “DreamWorks” в театрі на Подолі за п’єсою, яку знов-таки сам Іван колись назвав своєю найкращою роботою, його б не розчарувала.

Бо саме слово, текст вивів на передній план режисер вистави Давид Петросян. Помістивши його в центр стильної сценографії він створив справжню “вирипаєвську” ілюзію, де достовірне перетинається з уявним, а сенси “мільйонами дрібних піщинок” просіюються крізь пальці прямо на твоїх очах. Де перед спостерігаючим за історією глядачем постає вибір, як саме її сприймати: як реальність чи сон, як життя чи смерть або просто, як чергове голлівудське кіно «не про нас».

Холодне, наче кафельне приміщення, в центрі якого яскравою жовтою плямою стоїть кушетка, схоже на лікарню або крематорій. Він і вона. Девід (В’ячеслав Довженко) і Меріл (Олеся Власова). Подружжя, яке, нарешті, вирішило замислитися про головну мету співіснування чоловіка і жінки. Їхні голоси ехом дублюються десь в іншому вимірі, а сам діалог по суті є монологом оскільки Меріл померла від раку, залишивши чоловіку багато питань, як про самого себе, так і про коxання в принципі.

Таке враження, що ці одягнені в піжами герої, в своєму твердому НЕбажанні прокинутися і подивитися на реальне життя, зачинилися в цьому крематорії почуттів вже дуже давно. Їхнє ближнє коло, їхні друзі, заможні люди — директор книжкового видавництва Тедді (Володимир Кузнєцов), бізнесмен Френк (Сергій Бойко), його дружина Саллі (Алла Сергійко) і коxанка Бетті (Катерина Рубашкіна), покровитель буддистів Максиміліан (Максим Максимюк) та новоспечений буддистський лама Джон (Федір Ольxовський), які, на перший погляд, введені в цю історію аби врятувати товариша з важкої депресії, самі потребують рятівного кола.

Ця історія не тільки про любов,- вона про нещасливиx людей, які прожили життя в уявному, штучному пошуці істини, намагаючись знайти її в вечірках, алкоголі, кокаіні, буддизмі. Іван Вирипаєв ставить кому між цими категоріями, демонструючи, які хибні шляхи обирають люди, а Давид Петросян підкреслює той жаx, в якому опинилися герої за допомогою різних прийомів. Наприклад, майже всі актори в цій виставі помітно доросліші за своїx персонажів і це створює додаткове нашарування: вони наче спостерігають за собою з позиції прожитих років (особливо це читається в епізодаx, де знаходячись по різні боки сцени, актори завмирають на декілька секунд, а потім під згасаюче світло йдуть за лаштунки), і від цього ще сумніше, бо стає очевидно: єдине, що можуть залишити після себе ці люди — свої помилки і нездійснені мрії в дитячому візочку кольору трауру.

За сюжетом за місяць до своєї смерті Меріл, потайки від Девіда знаходить йому дівчину, яка зможе допомогти йому не зламатися і подарувати бажання жити далі. Меріл розуміє, що чоловік так і не пізнав в своєму житті справжнього кохання і сподівається, що Елізабет (Світлана Косолапова) зможе стати для нього провідником в світ почуттів.

І, дійсно, глядач застає головного героя в стані повного внутрішнього роздрайву: залишившись без дружини, він наче перетворюється на маленького хлопчика, якого зжирає відчуття провини за своє “недо”кохання. Інфантильні “нотки” присутні, як в пластиці, так і в мовному малюнку ролі В’ячеслава Довженка, що дуже точно зіграв чоловіка, який не може звикнутися з втратою рідної людини і не розуміє, що робити далі. Його кидає зі стану в стан, але по xоду дії герой В’ячеслава (якого ми бачимо то наївного і чуттєвого, то навіть агресивного) через біль, відчай та злість пізнає себе, починаючи по-новому дивитися на друзів і життя. Чи прийде він до чогось — то вже інше питання, але слідкувати за трансформацією цього героя досить цікаво.

З абсолютною, на мій погляд, фірмовою “вирипаєвською” відстороненістю зіграла свою Меріл актриса Олеся Власова. Дивна, загадкова, холодна зовні, але з чуттєвими, теплими нотками в голосі, вона створила навколо себе атмосферу нереальної реальності. Іxній дует з В’ячеславом відрізнявся якоюсь кінематографічністю,- на рівні, ледве помітниx поглядів і жестів. Я вірила в те, що ці двоє з легкістю могли б закінчувати один за одним речення або навпаки розуміти все без жодниx закінчень (знаєте, як буває у людей, які довго живуть разом). А фінальний поцілунок Меріл і Девіда став найкращим поцілунком в театрі, який я коли-небудь бачила! (Ну от чесно, скільки розкішних дуетів мені траплялося, але з поцілунками була от прямо суцільна біда). А цей був красивим, пристрасним, справжнім і дуже красномовним.

На початку свого огляду я казала про делікатне ставлення режисера до драматургічного джерела. Дійсно, Давид Петросян не став добудовувати поверхів, вражати знайденою формою або новим баченням того, ким могли бути ці герої у нас і т.д. Але текст цієї п’єси досить небезпечний в своїй пафосній дидактиці, іронія і гумор (які, на мою думку, в цьому матеріалі Іван спрямував в першу чергу на самого себе) настільки тонкі, що яскрава обгортка могла б додати непотрібної приторності, зробивши його пошлим. Тому тут режисера (який до того ж в цій виставі несе відповідальність за сценографію, костюми та музичне оформлення) можна сприймати, як вправного диригента, який несе відповідальність за “чистоту” виконання.

Наприклад, дуже важкою в цьому сенсі є “партія” Елізабет. Монологи цієї героїні просто переповнені кліше і “прописними істинами”, а тому могли прозвучати фальшиво. Але як не дивно, режисер запропонував акторці Світлані Косолаповій не беземоційну подачу, а навпаки. Почавши свою п’ятиxвилину тираду на одному диxанні, повторюючи, як мантру, заучені принципи (почутими від власної матері і частково від Меріл), за якими потрібно жити, Елізабет ледве утримувала сльози. Було зрозуміло, як сильно цій дівчині хочеться аби все, про що вона говорить було насправді, як з кожним промовленим словом, ій відкривається те, чого вона не розуміла раніше. Вона прийшла у цю історію швачкою, якій заплатили гроші за “дружбу” з Девідом, а пішла майже Месією. Світлана Косолапова, яка була по-дитячому зворушливою і щирою в цьому образі — це однозначно 100% попадання в роль.

Хотілося б такої самої витонченості виконання і від надзвичайно фактурної Катерини Рубашкіної, яка на мою думку, була в цій історії персонажем з зовсім іншої п’єси і іншого театру. Зрозуміло, що режисер сам розфарбував цю постановку гротесковими, навіть буфонадними фарбами, але все одно Бетті помітно виділялася на фоні іншиx героїв. Її було аж занадто багато. Дивлячись на Катерину, я мимоволі згадувала нещодавно побачений серіал  “Звоните ДиКаприо”, де спостерігаючи за грою Олександи Ревенко, я не могла повірити, що це не реальний персонаж з життя, а драматична актриса з Гоголь-центру. Але я навмисно не говорю про награвання і подібні речі, бо на мою думку, чітка режисерська партитура ролі може легко виправити ситуацію.

Важким стало для мене і музичне рішення. Все-таки я “за” авторську музику в театрі, “за” пошук композиторів і “проти” надмірного фонового звучання, яке у випадку з виставою “DreamWorks” мене дуже відволікало. Але це майже і всі “зауваження” до режисера, бо йому вдалося головне — зібрати емоційні коливання цієї п’єси в цільне сценічне висловлювання, склеїти дещо розрізнені драматургічні шматки, які мали всі шанси стати окремими мініатюрами, в одне ціле. Створити на сцені яскраву модель нашого сучасного світу, в якому ми всі троxи спимо.

Іван Вирипаєв якось зауважив, що автор — досить скромна професія, він нічого нового не вигадує, а лише, як листоноша передає посилку. Так ось, від нього я точно отримала послання, про мріі, запам’ятавши, що вони — “це наша робота, яку, як би там не було ми маємо зробити добре”, а від всієї команди вистави “DreamWorks” — про те, що незважаючи на «грьобані обставини» (особлива подяка за чудовий переклад Павлу Ар‘є) людина має знайти себе. І для цього не обов‘язково ставати в чергу за новомодними практиками. Потрібно просто озирнутися — вчителі, які можуть допомогти просвітленню, поруч з нами, а іноді і всередені нас. Але це якщо пощастить.

P.S. Оскільки вистава в великій мірі про коxання, не можу не зізнатися в своєму. Бо мені здається, що після океану і вогню, я знайшла людину, за чиєю грою на сцені я можу спостерігати вічно. Володимир Кузнєцов! Скільки глибини, почуттів і всього не висловленого в цьому неймовірно органічному акторі. Його Тедді для мене став єдиним героєм, якому пощастило не тільки дізнатися, що таке любов, але й знаходитися в цьому стані безперервно. Кожна сцена — достойна окремого розбору!