Новини

“Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня” за мотивами роману Віктора Домонтовича

Простір і оформлення сцени в прем’єрі є мимовільним символом розвитку одного важливого дискурсу.

Олег Вергеліс для dt.ua

© Театр на Подолі / Facebook

Київський театр на Подолі показав першу офіційну прем’єру у своїй новій будівлі на Андріївському узвозі: “Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня” за мотивами роману Віктора Домонтовича (режисер Стас Жирков, у головній ролі — В’ячеслав Довженко). 

Не знаю, чи всі зрозуміли натяк (а може, і сам режисер його не передбачав?), однак простір і оформлення сцени в цій прем’єрі є мимовільним символом такого собі розвитку одного важливого дискурсу, який ще недавно бентежив містян у зв’язку з чорним квадратом — фасадом новобуду на Андріївському.

І ось — метафора квадрата. Сцена цієї-таки “Дівчини” — як візуальна рима недавніх київських пристрастей. Як необхідний пазл, покликаний довершити складну картину світу у зв’язку з архітектонікою, поетикою та іншими всім відомими історіями.

Фасад і сцена “Дівчини” — дві крайнощі однієї цілісності. І сама ця вистава, яка ще викликатиме суперечки (не менші, ніж фасад), практично, ідеальне входження нової форми в новий зміст.

Сцена вільна від тих чи інших історичних артефактів, які б натякали на початок ХХ ст., а це — час розвитку історії. У просторі, взагалі, мінімум реквізиту. Диван, столик, стільці. Темінь квадрата, що виблискує в певні моменти потрібними кольорами веселки, і двері всередині, що ведуть, як завжди, в нікуди, — ось воно, прекрасне поле для гольфу.

Роман Домонтовича написаний рівно 90 років тому. Його жанр визначають як філософську інтелектуальну повість. Сам автор — Віктор Петров (Домонтович) — на скрижалях історії значиться не тільки як блискучий стиліст і інтелектуал, а й як шпигун різноманітних розвідок. А також націоналіст, комуніст, філолог. Особистість, у всіх смислах, цікава. І достойна хорошого байопіка з-під пера, скажімо, Павла Ар’є. У цьому випадку він виступає й автором п’єси за мотивами “Дівчини” Домонтовича.

Режисер і драматург із клятвеною чесністю говорять про любов до цього автора (“Вірю!”). Але їхній проект — усе-таки — “неоінтерпретаційний театр”. Тобто інтелігентна антитеза, власне кажучи, “театру інтерпретаційному”, що передбачає особливий рівень відповідальності режисера стосовно першоджерела.

девочка с медвежонком

Що стосується прем’єри на Подолі, саме “неоінтерпретаційний театр” передбачає якусь іншу схему високих відносин. Режисер відштовхується не так від тексту (він не збирається його лінійно ілюструвати), як від своїх особистісно-художніх взаємин(!) із цим же текстом, а також із часом, точніше — з часами.

Це взаємини режисера-міленіала і тексту-старожила, які ні до чого й нікого не зобов’язують.

Те, що дія роману — початок 20-х
ХХ ст., те, що радянська Україна “квітне і пахне”, — абсолютно нічого не означає для режисера-міленіала. У своєму чорному квадраті, у кімнаті привидів для нього різні часи то сходяться, то розходяться, то плутаються, то обриваються.

Режисерський прийом, на мій погляд, і полягає в тому, що кожен із шести героїв — а це люди дуже різні (іноді навіть потворні) — намагається на власний лад читати або тролити текст 90-річної давності. З оглядкою на зал.

Читці тут — як знаки. Текст — як матерія.

Персонажі сприймають текст крізь призму різних часів.

Герої старші читають Домонтовича з придихом 90-річної давності.

Героїні юні, заручниці-фейсбучниці, нахабно тролять літературні мережива: такий у нинішнього покоління стиль спілкування з високою прозою.

Молодий учитель Іполит Миколайович (В’ячеслав Довженко) на початку вистави виходить на авансцену і з марудною чіткістю старанного учня карбує текст із “Вікіпедії”. Мовляв, Іполит (тут і тепер) — це не Іполит з “Іронії долі”, а знак давньогрецького міфу й світу, чоловік, зранений пристрастями та уражений чуттєвим роздвоєнням.

Так і надалі — жодних радянських реалій початку 1920-х. Бо чорний квадрат — темна пастка минулого, сьогодення (2018-й), а також майбутнього — 2028-го (навіть туди пробрався герой).

Усе брешуть календарі. І брешуть вони саме про “це”. Оскільки пристрасть і химера не знають календарних стереотипів і не пам’ятають жодних точних дат — за давністю літ.

девочка с медвежонком

Перепрочитання, власне кажучи — першовідкриття (для багатьох) цього роману, вкупі з грайливими мандрами по різних країнах і містах (Київ, Москва, Берлін), передбачає з боку режисера й акторів певну сценічну тактику — гротескне абстрагування, трагікомічне загострення.

Інтерактивний стьоб породжує спектакулярний дискурс.

Фронтальні мізансцени з мікрофонами й елементами stand up comedy передбачають сувору ясність того, що відбувається. З читцями і знаками, різними часами та одним сюжетом про любов-химеру Іполита до дівчини Зіни, яка любила “ведмедика”, а потім віддалася вчителеві, а потім — двірникові, а потім змилася в Берлін, а потім…

Лінія дії розчинена в потоці свідомості тексту.

Тобто зумисне ця лінія не висунута на передній план: не показана, а частіше розказана. Так розповідають герої давніх часів про любовні перемоги чи такі ж поразки.

У такому сучасному і, без накруток, європейському (швидше — німецькому) принципі театральної побудови саме наратив — інколи невидиме, а часом — домислене глядачем.

Ну, а якщо серед глядачів знайдуться ще й авангардисти, які відстежують активні рухи сценічної думки рубежу наших століть, то й у прем’єрі на Подолі вони знайдуть чимало іронічних цитат зі скрині актуального театру.

Такі цитати теж породжують нову театральну реальність усередині чорного квадрата. Не відштовхуючись від конкретного тексту, а заходячи з ним у нестатутні відносини.

Можливо, хтось уловить режисерське підморгування Піппо Дельбоно, — а саме: у фіналі, коли є епізод кричуще наївного театру з децепешницею, що розбиває глядацькі серця. Хтось, напевно, вкотре згадає святу людину Франка Касторфа, чиї історичні досліди з відеокамерою та наступними зображеннями на великому екрані, як з’ясувалося, не мають терміну давності ні для Жолдака, ні для Жиркова, ні для багатьох інших. У цій картині світу, поміщеній у чорний квадрат, є мазки з полотен Фабра, Остермайєра. І деяких інших мешканців прекрасної планети You Tube.

Такий театр, що підмінює літературну (авторську) реальність, як відомо, постійно породжує реальність іншу — через асоціативні ряди, режисерські конструкції-деструкції.

Людина, занурена в такий театр, виявить у ньому не тільки стулки часто згадуваного тут чорного квадрата, а й важливу здатність максимально вільного сучасного авторського мислення.

А дослідник творчості В.Домонтовича (я не наполягаю, що це буде неодмінно Віра Агєєва), можливо, термосуватиме постановника за лацкани: “Роман не про це!”

девочка с медвежонком

Хоча він саме про це. Про минущість часу і примарність химер.

І це саме тут майстерно грає актор В’ячеслав Довженко. Він же “кіборг” Серпень, він же — Іполит, він же — трохи автор.

І він же в цьому малюнку чарівливий Хлєстаков, що явився в мирну обитель чергового “городничого” (Тихменєва) і потім звабив жінок у пристойному домі начальника.

Довженко в цій виставі приголомшливо гнучкий, легкий, пластичний. У плані амплуа й мінливості настроїв — поліфонічний: від суворості вчителя до романтичної зальотності мрійника, а потім — до реву пораненого звіра, який трощить любовне ложе, надривно виконуючи гарну пісню.

Є ж усе-таки ще актори, котрі, здається, не тільки ходять по сцені, а й начебто трохи літають над нею. Цей із них, — легкість дивна, політ нормальний.

Його натхнений і засмиканий Іполит — дитя спресованих часів, бранець химери, в’язень ілюзії. Співець своєї душевної контузії.

Услід за химерою з “ведмедиком”, ламаючи всі кордони й долаючи хронотопи, він, легкою ходою Голохвастова чи Хлєстакова злетівши над Подолом і чорним квадратом театру, простує то в глибокі печери античності, то в суворі німецькі інтер’єри 2028-го.

Заручник химери, що проковзує крізь часи, — саме такий Іполит нам і потрібен.

Слід уточнити, що в структурі такого ось запропонованого мною “неінтерпретаційного театру” (повторюся — суто стосовно конкретного тексту) якраз ніхто й не виключає важливості акторської особистості. Яка тут ніякий не “перформер”, а шалений і незамінний лицедій. Акторська команда — щільна, добре збита. Алла Сергійко, Максим Максимюк, Катерина Рубашкіна, Катерина Вайвала, Катерина Шенфельд.

девочка с медвежонком

Звісно ж, поява саме такої (а не іншої) “Дівчини з ведмедиком” у новій театральній споруді на Подолі — зовсім не гарантія всенародної радості та газетного обожнення: вистава поза звичним мейнстримним полем, хоч і з касовим потенціалом.

Однак поява саме такої (а не інакшої) “Дівчини з ведмедиком”, на мій погляд, передбачає приплив у нову споруду театру — і нового глядача. З тих, хто уважно зчитує не тільки священний текст, а й сучасний контекст.