Автанділ Варсімашвілі
РОБОТИ В ТЕАТРІ:
“На дні” М. Горький – Васька Попіл;
“Ножиці” П. Портнер- Колекціонер;
“Сто тисяч” І. Карпенко- Карий – Невідомий;
“Льовушка” А. Крим – Двірник;
“Приворотне зілля” Брати Капранови – Піп;
“Механічний апельсин” Е. Берджес – Темний;
***
– Театр – це машина часу. Магічний простір, в якому за рахунок представленого сюжету, глибокого художнього уявлення, перевтілення в персонажа можна поринути в неймовірну історичну подорож.
– З чим у мене асоціюється Театр на Подолі? Шекспірівська атмосфера творчого повсякденного копошіння у наш час.
Іноді раптом виникають асоціації якоїсь дивної казковості, відчуття дежавю, стан, ніби Ти Капелюшник з «Аліси в Дивокраю» і ніяк не можеш допити свій чай.
– Перша роль, яка мені запам’яталася – це Кіт Базіліо в дипломній виставі, де наш режисер придумав декорації, – величезні стільці, на фоні яких ми, актори, здавалися маленькими, як у ляльковому театрі Карабаса-Барабаса. Мій персонаж – Котяра, мав бути дуже пластичним і як реальний кіт застрибнути на височенний стілець з одного маху. Протягом місяця я розтягував м’язи, сидячи в першій танцювальній позиції навприсядки на пальцях ніг аж до жару. Потім вистрибував без рук на звичайний стілець, пізніше на підвіконня і врешті через місяць я з легкістю кота вистрибнув на майже двометровий стілець! От така історія.
– Якщо говорити про перший вихід на сцену, то це сталося у п’ятирічному віці в піонерському таборі. Я співав під супровід баяніста пісню Шатунова “Белые розы”. Відчуття, ніби я весь кам’яний, один тільки рот співає і поряд місцевий баяніст, який не грає, а рве того баяна. У голові: “Доспівати б до кінця”. До речі, до кінця дискотеки ми таскали розірваний баян.
– Мій девіз?
”У житті не потрібно з різних причин
Хвалятися кревністю і хизуватися чином
Маємо пам’ятати: І малий, і старий,
І найвищий у тому ж числі,
Бути Людиною у світі підмісячнім
Найвища заслуга на цій грішній Землі”.
– Мрію зіграти Дон Кіхота. Завжди цікавила внутрішня багатогранність персонажа і філософський підтекст у його діях.
– Останнім часом я захоплююся фотографією і тому мені на очі потрапив не дуже новий, але цікавий фільм «Хутро: Уявний портрет Діани Арбус» про відому фотографиню Діану Арбус, яку зіграла Ніколь Кідман. Дуже відверта і прониклива картина про красу у всьому, навіть у людях із фізичними вадами. Діана фотографувала саме таких, в яких побачила свою красу.
Фільм «Джентельмени» Гая Річі просто закинув в мене достоту велику дозу адреналіну. Суто чоловіче кіно, яке нагадує, що чоловіча дружба і джентльменські закони існують.
Також раджу кінокартину «Ірландець» Мартіна Скорсезе. Стрічка захопила своїм сюжетом і методом зйомки. Фільм іде майже три години, але дивиться на одному подиху. Роберт Де Ніро втілює загубленого персонажа Френка, доброго, моментами жорстокого, який балансує між правильним вибором і соціальним, який всіляко намагається знайти своє місце в мирному, але бурхливому післявоєнному суспільстві.