Новини

Пекучий присмак гіркого меду: «Сірі бджоли» – вистава, що болить (tkk.media)

Події на сході України продовжують залишатися в зоні особливої уваги українського театру. Який чи то напряму – «Погані дороги» Тамари Трунової, – чи проводячи певні паралелі – «Війна» Давида Петросяна, – продовжує свої пошуки причин і наслідків цієї війни. Одна з останній вистав у цій категорії – «Сірі бджоли» Театру на Подолі, режисер-постановник – Віталій Малахов, автор однойменного роману та п’єси за його мотивами – Андрій Курков. Власне, як зауважував письменник, стовідсоткового відтворення сюжету чи навіть певної її частини у самій виставі шукати не варто, для драматургічної основи майбутньої вистави Курков помітно оновив діалоги і дещо підкоригував, як видається, загальний настрій цієї історії. В якій головний герой обмовляється про п’ятдесят відтінків сірого… Так ось емоційний колір вистави в цій, так би мовити, однокольоровій гамі все ж ближче до світліших відтінків.

Про цю постановку, яку направду дуже чекали, можна було би говорити винятково через аналіз акторської роботи Богдана Бенюка (Сергій Сергійович). Смакувати гідність і щирість його звичайного бджоляра, який волею злої долі опинився у «сірій зоні» і намагається зберегти своє кохання, своїх бджіл, свої душевні якості, які не загрубіли у цьому забутому, знесиленому, безлюдному селі. Паралельно дивуючись величезній амплітуді акторського таланту Бенюка: Річард ІІІ, Тевьє, Швейк, Велутто а тепер ось і Сергій Сергійович… Але це було неправильно. Оскільки вистава відбулася завдяки всім причетним.

Режисер Віталій Малахов точно витримав емоційний баланс спектаклю. Сцена у сусіда Пашки (Сергій Бойко), до якого прийшов Сергійович та сепар Владлєн (Артем Мяус) мала всі шанси спровокувати обурені вигуки із глядачевої зали. Адже пісня про «вєжлівих людей», яку так старанно виводив герой Артема Мяуса, для нас тут, за сотні кілометрів від лінії фронту, звучить огидно, загрозливо і, м’яко кажучи, недоречно. Але коли очі зупиняються на Сергієві Сергійовичу, зіщуленому чоловічкові у розтягнутому светрові, починаєш розуміти, що в сірій зоні обурення з приводу цієї чи інших таких пісень тотожне смертельному вироку. Так само десь ближче до середини вистави глядацький осуд на адресу Пашки, який в’юном в’ється, догоджаючи сєпарам за тушонку чи шпроти, потихеньку зникає. Надто коли він з російської переходить на українську чи, не моргнувши оком, пошарудівши у вулику і перекотивши гранату в інший його куток, говорить, що ніякої зброї у Сергійовича немає.

Особливо вибудована жіноча лінія. Дві жінки Сергійовича – мати його донька Віталіна (Анна Саліванчук) і Свєтка із сусіднього села (Анна Тамбова) – кожна по-своєму близька і далека.

Нагадав Віталій Малахов і про того, хто персонально причетний до нинішньої трагедії на Донбасі. У програмці цей персонаж заявлений як Хазяїн родини (Федір Ольховський), у виставі ж це наш «легітимний» і неперевершений Віктор Федорович, без варіантів. Щоправда, босий, без своїх легендарних черевиків зі шкіри страуса, зате в номенклатурному костюмі і шапці із песця (художник – Світлана Заікіна). Колись він приїжджав сюди лежати на вуликах. Мабуть, у проміжку між відвідуванням старців Афону та шаманів із-за Уралу…

Розділивши простір сцени на три зони, Віталій Малахов означив помешкання героїв, «обв’язавши» ці вбогі домівки, в яких зупиняються годинники і мовчать мобільні телефони, бо через відсутність електрики їх не можна зарядити, полосою холодного снігу. У «сірій зоні» – зимно і холодно, тут з останніх сил чекають на весну, у «сірій зоні» годі шукати затишку чи душевного спокою – тут не живуть, а виживають усі, хто не зміг виїхати на «велику землю». Туди, де не стріляють,  де справно цокають годинники, дзвонять телефони і змінюються пори року.

…У фіналі герой Богдана Бенюка таки поїде зі своїми бджолами з рідного села: пора ставити вулики серед квітучих садів, пора його трудівницям збирати мед . Залишивши свого товариша одного наглядати за кинутими хатами, аби їх не розікрали мародери. Сергійович долає свій шлях, який в’ється вздовж розбитої вибухами вулиці (відео – Олександ Братінов, Сергій Тітенко), Пашці ж залишається сподіватися на те, що його найрідніша у цьому світі людина, від якої щодня він чув «іди ти на хер»,  обов’язково повернеться. І привезе меду. Трішки гіркого, але справжнього, з яким так смакує гарячий чай. Особливо коли за вікном – зима…

Фото: Іра Марконі   

Оригінал: https://www.tkk.media/pekuchyj-prysmak-hirkoho-medu/