Преса

Втомлений "Продавець дощу"


Іван Бабенко

Американський драматург Річард Неш написав «Продавця дощу» 1954 року, і цю річ було перекладено 40 мовами світу. Вона — з тих, що звуться «старими добрими п’єсами». У центрі — сім’я старого фермера Карі, його сини Ной і Джим та дочка Лізі. Ранчо потерпає від неймовірної засухи, корови дохнуть як мухи, а особисте життя фермерів теж далеке від ідилії. Раптом приходить дивний пройдисвіт Білл Старбак і пропонує задешево купити у нього дощ. І стається диво...

П’єса «Продавець дощу» з’явилася на сценах колишнього СРСР у середині 1970-х і прозвучала тоді як обіцянка змін у царстві радянського застою. Та й сьогодні вона дуже актуальна. Кажуть, в образі Продавця дощу був натяк на Рузвельта, який в епоху Великої депресії змусив Америку повірити в неможливе. Не дивно, що протягом останніх років п’єса нерідко йде у нас — у Харкові, Херсоні, Черкасах...

І ось — «Продавець дощу» Віталія Малахова. Одна з улюблених тем цього режисера — тема сімейних цінностей. Про це — не один його спектакль. Він знаходить цю тему навіть там, де вона не видається головною. Скажімо, «Сто тисяч» у нього не так про гроші, як про родину. Навіть «Мину Мазайла», знамениту сатиру на нашу колоніальну культуру, Малахов поставив як трагікомедію розколотої сім’ї.

Новий спектакль зроблений у тому самому «сімейному» руслі. Коли відкривається завіса, ми бачимо на сцені не відеопроекцію, а таки обжитий дім, змайстрований із натурального дерева. А спорідненість персонажів у цьому «Продавцеві дощу» також гранично увиразнена від самого початку: і старий Карі (Олександр Данильченко), і Ной (Максим Грубер), і Джим (Валентин Бойко) — всі короткозорі й носять окуляри. Одразу ясно, хто кого породив. Хоча Лізі (Марія Рудковська) — без окулярів, мабуть, вона їх просто сховала, щоб не лякати женихів.

Жанр п’єси визначають по-різному — як лірична комедія або романтична драма. У Театрі на Подолі це зветься — «вестерн»! Звучить не без іронії, бо ці рефлексуючі «очкарики» мало придатні на роль класичних ковбоїв. Втім, горда ковбойська самотність таки притаманна Лізі, Старбаку (Ігор Волков), Файлу (Віталій Іванченко). Недарма обоє цих хлопців подобаються Лізі, в кожному з них вона відчуває «свого», і це важливий мотив для вистави про людей, які знаходять порятунок одне в одному.

Втім, є в спектаклі один дивний дисонанс. У первісну тканину п’єси вплетемо елементи мюзиклу (композитор Іван Давиденко, тексти пісень Юлія Трескіна, балетмейстер Віктор Литвинов). Дещо з того цікаво зроблено (як-от «висячий» танець Старбака-Волкова, танець із натяком на шибеницю, інсценізований фразеологізм «на вірьовці потанцюєш»). Але загалом елементи мюзиклу здаються тут зайвими, чужорідними, недоречними. Навіщо вони знадобилися постановнику? Можливо, в якийсь момент він засумнівався в самоцінності старої доброї казки. Адже Малахов по життю завжди був трохи отим самим Біллом Старбаком, який викликав дощ лише силою своєї віри і волі. А тут ніби втомився, не встояв, поступився смакам нинішньої публіки, яка готова розважатися видовищем, але не хоче вірити жодним ілюзіям... 

Джерело: Газета "День"

Перейти в список статей