Преса

Три-два-один, усміхаємось, не кліпаємо, Чехов


Анна Море

“Він же такий різний, дуже різний”* — каже Віталій Малахов, режисер-постановник вистави, що прогриміла (сміхом) в”Театрі на Подолі” 29 березня, про Антона Павловича Чехова. “Сильніше пристрасті, більше, ніж любов”, нова адаптація відомих сюжетів, веселила глядачів в театральній вітальні “Театру на Подолі” 8 та 9 квітня, але, звісно, веселитиме й надалі (найближча вистава 22 квітня). Як все сталося вперше зараз дізнаємося разом. 

Сьома година, центр зали заповнений вщент. Хтось розглядає декорації: лава, червоні штори, два стільці, маленький столик з грамофоном, столик з рахівницею, старим телефоном та скляною чашкою як у потязі. Завсідники театру вітають одне одного, тихо перемовляються. Більшість людей в залі явно багато чого бачили за своє життя, але і молоді обличчя визирають де-не-де. 7:07, лунає третій дзвінок. Очі перебігають з металевої миски на чайник поруч, роги оленя на стіні. Світло вимикається. 

“Якщо вас спитають, де ви були цього вечора, скажіть, що вам це знати не дано” — перша репліка невистави, яка вже налаштовує на гарний лад і легкий настрій. (Голос, що попереджає про заборону знімати та замальовувати декорації).

Попередньо заявлено 5 акторів. Обидві дії — окремі оповідання. Грають головних героїв, в кожній з дій зовсім не схожих типажами чи характерами, але і не нудно протилежних, четверо (без Анни Тамбової). 

Фото надане адміністрацією театру

“Дуже важливо мати своє рішення, тому що лише брати Чехова — надто просто. Це вже всі бачили. Ну, якщо не всі, то точно більшість. І більшість приходить подивитися “А як саме ти це вирішив?”. Ці п’єски Чехова достатньо популярні. Їх починають грати з театрального інституту. Режисер, коли звертається до них, наче намагається помірятися силами, намагається перевірити свій професіоналізм. Я думаю, що всі молоді режисери принаймні раз в житті це ставили” — коментує Віталій Малахов. 

А і правда, звичні сюжети, незвичні рішення — ось головна причина подивитисяпослухати “Сильніше пристрасті, більше, ніж кохання”. Дві історії з російського життя 19 століття. Часто дослідники критикують Антона Павловича за те, що він розмінювався на “дріб’язок”, короткі гумористичні, найчастіше гострі та іронічні, оповідання, в яких дуже легко і по-доброму висміює негативні людські якості. Що ж бачимо й чуємо ми?

Фото надане адміністрацією театру

Дія перша. Стосунки банкіра Шипучина Андрія Андрійовича у виконанні Романа Халаімова з секретарем Хіріним Кузьмою Миколайовичем, котрого грає Артем Мяус; образ типового фаната жіноцтва втілений в Андрії Андрійовичу та образ типового “мужлана” в Кузьмі Миколайовичі; по-чеховськи гіперболізована персонажка Тетяна Олексіївна, жінка банкіра, котра увібрала в себе всі, для Антона Павловича, типово жіночі характеристики, які не можуть не дратувати та її партнерка за образом, але й геть інша представниця найнабридливішої частини людства Мерчуткіна Настасья Федорівна (у виконанні Алли Сергійко) — усі вони розкриті на максимум, ніхто не відбирає сцени одне у одного, ніхто не перетягує ковдру на себе. 

Реквізит тут виконує номінативну функцію. Можна уявити, що ллється вода, коли Кузьма нахиляє чайник до миски, але шкарпетки та взуття він знімає по-спарвжньому. Можна уявити, що музика починає грати, коли на пластинку опускається голка, але музика лунає з колонок. Можна уявити, що Кузьма дійсно пише олівцем на жовтому папері (що ми й бачимо), але звіт, який він дає Андрію Андрійовичу, — білі аркуші з надрукованим текстом. “Звісно так, не будь я Шипучин”, сказав би Андрій Андрійович, якби ми його спитали чи навмисно вжитий такий прийом, але вже в наступній дії різний реквізит обігрується по-різному. Чи то цьому не надали уваги, чи то це навмисно створена плутаниця, але деталі ж і є основою сприйняття, а ці деталі в очі впадають.

Фото надане адміністрацією театру

До речі, плутаниця. Плутаниця і метушня — основний засіб творення комічного у цій трактовці оповідань. Або, принаймні, основний індикатор для “вмикання сміху” ув аудиторії. Біг, грюкання дверима, гамселення сумкою, кілька взаємодій одночасно. Гармидер, гармидер, гармидер — а в залі не стихає як хихотіння, так і голосний регіт. 

Над музичним оформленням досить вдало попрацював Володимир Борисов, поєднавши різні епохи. Перша дія закінчується синхронним підспівуванням (не тільки, чим ще — приходьте, побачите) чоловічих персонажів пісні, голосність якої поступово наростає. “Когда простым и томным взором ласкаешь ты…”, світло гасне, пісня продовжує лунати під час антракту і перелаштування сцени. “Знаешь, кто это?” — звертається чоловік в залі до своєї дами. “Песня Вертинского, но поет Гребенщиков”. Тепер підспівує зала (себто цей чоловік).

Дія друга. Тут актори Роман Халаімов та Артем Мяус остаточно закохують у себе аудиторію, адже їхнє перевтілення з лощеного банкіра та простого робітника у хворобливого та запального молодика і закоханого в себе поміщика відповідно, не може не радувати і, звісно ж, не може не веселити.

Фото надане адміністрацією театру

Перепалки Романа Халаімова та геть-геть-геть перевтіленої (з дурненької панянки-щебетунки на жінку з биткою та в хустці) Катерини Рубашкіної і виглядають, і звучать щиро і по-справжньому, а їхня вправність і переконливість в суперечці щодо кращості собаки (а саме використання такої лексики, як “густопсовый”, “поиместей”, подуздовой”) переносять глядачів на два століття назад, і ось уже всі разом переживають і хвилюються за долю пари. 

“Уважаемые Степанычи”, що “випливають” наприкінці у рожевому світлі та димові, що пахне, спричиняють не вибуховий сміх, а чеширські помішки, ось він гумор, що змушує посміхатися, а не насміхатися.

“Дуже сподіваюся, що глядачам сподобається, що вони будуть сміятися та хіхікати, що у них після цього буде хороший настрій. Що вони подумають про любов, гординю, про повагу одне до одного. Вічні мотиви”.

Глядачі встають, глядачі плескають, глядачі сміються, глядачі плачуть від сміху, хтось від переповнення щирістю. Цю виставу робить не сюжет, не незвичність використання звичного, не гра світла та тіні, не вдалість музичного тла чи атмосферніть вбрання (все це є, більш чи менш вдало, завдяки художниці-постановниці Марії Погребняк, художниці з костюмів Ніни Руденко, балетмейстерці Анжеліці Борисовій, помічниці режисера Тетяні Антоновій, Сергію Шевченко, що відповідав за відео), цю виставу роблять актори, їхня щирість та переконливість, їхня впевнена, але не надмір, гра та віддача образам. Запланована та не зовсім взаємодія з залою так само схиляє аудиторію до відчуття спорідненості з героями/акторами, додає домашньості, камерності: Роман Халаімов (в ролі Івана Васильовича Ломова) звертається до дівчинки на першому ряду, котра сидить поруч з рушницею, яку він вішає на стіну “Вы тут осторожно, осторожно” і щиро посміхається.

Фото надане адміністрацією театру

“Я вже теж це ставив. По-моєму двічі в житті. Один раз для британських акторів, один раз у нас в театрі. Але зараз це начебто нова версія і я сподіваюся, що вона сподобається, що вона дійсно нова. В ній відкриті нові для мене концепції, нові тенденції. Мабуть класика тому і класика, що в ній постійно можна відкривати нові ідеї. Чехов же різний, дуже різний”. Різним може бути і сприйняття “Сильніше пристрасті, більше, ніж любов” в “Театрі на Подолі”, різними можуть бути і враження. Пані гардеробниця на питання “А ви дивилися виставу?” широко посміхнулася (по-чеширськи?) і сказала “Це чудово. Віталій Малахов чудовий. І вони усі чудові”. І це слово, чи не найкраще характеризує те миле дійство, яке несе одночасно і щось вічне та велике, і разом з тим геть нічого вартого довгих роздумів та переживань. Динамічний сюжет (з трохи затягненою кінцівкою) і можливість щирої радості чекатимуть вас на наступних прем’єрних, і не тільки, показах. Звісно, якщо “Вам интересно же”, бо “я еще совсем не закончила” як сказала би персонажка першої дії — Тетяна Олексіївна.

Джерело: Во мне точки нет

Перейти в список статей

Нравится