Преса

Живі й колишні


Олег Вергеліс
У Київському театрі на Подолі напередодні Дня Перемоги вийшла прем'єра за мотивами знаменитої свого часу п'єси Віктора Розова "Вічно живі" (яка, нагадаю, лягла в основу культового фільму "Летять журавлі"). У своїй сценічній версії режисер Віталій Малахов розмірковує, можливо, не так про "той" час, що міцно пов'язав розовських героїв, як — про себе і про нас.  Перебуваючи в стані транзитного пасажира, Театр на Подолі постійно шукає "посадкове місце" — на театральних майданчиках столиці. "Вічно живих" (як і весь інший репертуар) грають у Малому залі Палацу мистецтв "Україна" (поки театральна будівля на Андріївському узвозі будується, будується, будується…) Цей зал в "Україні" затребуваний. Тут багато хто грає, завжди повно народу. Щоправда, раніше на цьому самому місці жила розважливим життям конференц-зала. (Зірки шоу-бізнесу тут зазвичай розповідали про свої "контакти з космосом"…)  Віталій Малахов, свято сповідуючи принципи П.Брука ("Принеси з собою килимок — і починай грати…"), у прямому значенні розстеляє на чужому майданчику "килимок" і починає грати. У поміч йому — чорний кабінет маленької сцени і скромний реквізит. Але, звісно, є й головне — надія і опора цього театру — панове актори.  Ці актори, як "вогнетривкі цеглини", що пройшли випробування руїнами Гостиного двору, недобудовою на Андріївському, транзитністю конференц-зали… А проте "тривкі". Уперті, енергійні. Власне на них (переважно на них і вибудовує виставу Малахов. Його "Вічно живі" — це і "бідний театр", перефразовуючи Гротовського, і, відповідно, "акторський театр", маючи на увазі базис-надбудову даної сценічної композиції. Урівноважити в старій радянській п'єсі надто серйозне, дещо пафосне із сучасним, ігровим, злегка іронічним — ця "технологія" і передбачає надію-опору у вигляді акторів цього театру. Вони стараються. Одразу застереження: прем'єра підкреслено віддалена (відсторонена) від передбачуваних колоритних реалій "радянського" побуту й буття. Режисер, буцім умисно використовуючи вимушену транзитність свого пробування в конкретній залі, переносить "Живих" у чорну коробку "безвідносного" часу. Люди ті самі — герої вчорашніх днів, колишні…Обставини місця й часу — можливі нюанси… Ні, звичайно, окремі штрихи, деталі, елементи костюмів, безперечно, повернуть глядача обличчям — до конкретного місця, до безпосереднього часу дії. (П'єса, нагадаю, створена 1943-го, згодом у зміненому вигляді підготовлена для О.Єфремова, який відкривав "Вічно живими" світлу еру "Современника"). …Так от, самими штрихами, окремими деталями й безневинними іронічними жестами режисер підказує: перебіг подій — "там само й тоді ж таки", однак подібне могло б статися і тут, і зараз, і де й коли завгодно.  У подібному повороті — не те щоби спроба "люстрації" радянської п'єси чи побоювання її палючого пафосу в різко зміненій системі координат уже нашої дійсності. Скоріш за все в такому "позачасовому" і водночас своєчасному посилі — свідомий режисерський наголос на першому слові в назві п'єси… "Вічно"… Тобто вони, ці герої, — діти не тільки сталінського гетто, хрущовської відлиги чи брежнєвського маразму, вони як типи вічні й постійні — завжди. Хоч би в які берети, галіфе, сукні-дзвіночки, кофтинки-шлярочки вбирали їх різночасні віяння моди.  …Багатьом відомий сюжет — радянська дівчина Вероніка зраджує коханого Бориса Бороздіна (зниклого безвісти на фронті), вийшовши заміж за його ж брата піаніста Марка — режисер використовує як "позачасову" схему людських стосунків. Головні складники схеми — приватне життя і велика війна; людська зрада й неминуча розплата… Вероніку в різних сценічних сюжетах грали С.Мізері (прем'єра 1956-го в "Современнику"), пізніше ввелася Л.Крилова, згодом з'явилася М.Нейолова (оновлена редакція вистави). Але для великого світу — з 1957-го — персоніфікує цю саму Вероніку Тетяна Самойлова в геніальному фільмі… Дивна героїня з трохи розкосими очима, в яких можна було вичитати сум'яття, жах, самобичування, одержимість. Але головне — дивність. Вероніка Самойлової здавалася надто вже "дивною" дівчиною. Усі наступні її метання — любов-зрада-каяття — підсвідомо навіяні її ж загадковим і суперечливим внутрішнім світом. Вона була "не така, як усі". Геть не радянська дівчина. Недарма один самодур-генсек затаврував її як "хвойду", одного разу подивившись "Летять журавлі".  У нашій нинішній сценічній версії Вероніка (актриса Вікторія Булітко) — дівчина без філософських дивацтв, але з очевидним "креном" у бік "німфоманства". Душа її, як і тіло, завжди відкриті для доброти першого зустрічного... І фатальний трикутник у просторі п'єси-вистави — зовсім не її етична проблема, не муки совісті, не "я вас люблю, чего же боле". Це, швидше, її фізична потреба — "того", чого постійно потребує тіло молоде… Вибір між хорошим Борисом і поганим Марком — для цієї Вероніки не зяюча світоглядна безодня, а само собою визначений перебіг подій. Якби не зрада Марка, як знати, можливо, й було б у цій особистій історії все по-іншому, зі щасливим фіналом. Вікторія Булітко грає дівчинку-лялечку, незахищену, милу, викинуту буревієм війни на узбіччя життя. Її спрага вхопитися то за того, то за цього — рефлекторна, інстинктивна. Це як методика техніки безпеки: якщо не зроблю "цього" — тоді станеться "вибух", буде дуже погано. Справжність її почуттів — і до Бориса, і до Марка, а згодом і до фронтовика Володі, що намалювався на обрії,— не потребує перевірки або спеціального хімічного аналізу. Саме така Вероніка, якою й грає її Булітко, схильна до кохання безоглядного — об'єкти можуть змінюватися, а безоглядність залишиться. За втратою чесного (Бориса), а потім і за відторгненням брехливого (Марка) — іноді читається не більш і не менш, а всього лише її дівоча образа. На війну, що забрала хлопчика. На коханку, що відібрала чоловіка. На долю свою горьовану. На сирітство й неприкаяність, на вимушену необхідність жити на чужій території. Між іншим, таке "аранжування" знаменитого жіночого образу — досить живе, життєве, навіть об'ємне, яке залишає в тканині розовської драми місце для виняткового окремого випадку, приватного плутаного життя… Такого, яке й проживає ця героїня. Інна Соловйова колись писала, що п'єса В.Розова раніше здавалася "замкненою в колі проблем особистої етики, а ця ж таки історія у викладі Єфремова ставала більш роздумливою і масштабною…" А актриса Людмила Крилова, яка грала Вероніку, говорила про "відчуття тремтіння й сліз" у тій єфремовській постановці. У нашому випадку, гадаю, режисер не схильний провокувати "тремтіння" (та й чим вас тепер здивуєш?), він свідомо локалізує розовські мотиви, робить акценти й наголоси — на людському чиннику в рамках "позачасової" воєнної катастрофи. Драматизм у цих "Вічно живих" виникає не з якихось велемовних декларацій-монологів, а з властивостей самих характерів та особливостей обставин, у яких ці характери вимушено опинилися.  Малахов навіть трохи "модернізував" Розова, запропонувавши у своїй виставі версію братів-близнюків — Бориса і Марка. Це теж свідомий акцент на приватному. У п'єсі, як відомо, вони — брати двоюрідні. Але сучасний глядач п'єс не читає, тож йому байдуже… Мотив двійників, близнюків (без натяків на індійський мелодраматизм) подекуди навіть пожвавлює колізію, надає їй форми "віддзеркалень". Одне обличчя — у двох різних долях-дзеркалах, у двох різних моделях поведінки й у двох історичних вимірах-випробуваннях. Один з них (близнюк Борис) іде батьківщину захищати, інший (близнюк Марк) — ховається під спідницями, виторгувавши собі "білий квиток". Режисер, часом жаліючи розовську героїню, навіть знаходить для неї мимовільне виправдання: адже обличчя в обох її чоловіків — одне! Правда, характери — різні. Актор Василь Кухарський, єдиний у двох іпостасях (Марк і Борис), досить упевнено дає собі раду з двоїстістю й сюжетною необхідністю "всегда быть в маске — судьба моя". Його Борис стриманий, можливо, навіть трохи грубуватий. Його Марк — салонний вітрогон, резонер, типовий тиловий щур. А тим часом присутність війни у виставі — відчутна, деколи навіть зрима. Нехай там, за лаштунками, рвуться бутафорські снаряди — це все ж таки за вікнами будинку. А тут, усередині його, у чорній коробці сцени, навіть сімейні церемонії за святковим столом скидаються на жалобну месу… Особливо в той момент, коли стільці з меблевого гарнітура "вдягають" у чорні-чорні чохли. Усе, колишнє світле життя скінчилося. Здрастуй, нове, темне, непередбачуване воєнне життя…  Особливості випуску вистави, пов'язані з транзитністю сценічного майданчика, зумовлюють з боку критика поступки щодо його прем'єрного художнього стану. Очевидно, не можна судити суворо деякі технологічні збої (особливо коли над головою грізно гуде кондиціонер), часом загальмований темпоритм. Та головного — того, чого прагнули режисер і артисти Театру на Подолі, — не помітити не можна. …Як на мене, вони прагнули розкрити тему війни як сімейну драму, як ланцюг родинних конфліктів. Воєнне пекло проникає в самісіньке серце колишнього сімейного раю. Війна ламає стосунки, проявляє характери. На основі розовського сюжету (практично без декорацій, тільки столи й стільці) режисер і має намір подати війну як випробування для окремого "осередку суспільства": для великої родини Бороздіних.  Одна з героїнь вистави — викладачка історії Ганна Михайлівна Ковальова (у цій ролі, без перебільшення, прекрасна й у всьому переконлива актриса Алла Сергійко, яка створила справжній соціально-психологічний тип "тієї" епохи) каже: "Війна знищує внутрішній світ…" І для Малахова важливо виділити саме ці слова. І за допомогою своєї вистави показати — як по-різному руйнуються різні-різні внутрішні світи (і Федора Бороздіна, і Бориса, і Марка, і Вероніки, і Монастирської, і навіть Нюри-хліборізки). Як писав Окуджава: "Ах, война, что ж ты сделала, подлая?" Підлість війни — адже вона не тільки спустошує двори, чиїсь сім'ї, вона, проявляє і натуру людську, і мінливий внутрішній світ. Будь-яка війна завжди так невчасно… — нарікають на сцені "колишні" і поки ще живі. І за ними ніби підхоплює вже саме наше життя — так, звісно ж, завжди "вчасно" може бути тільки мир…  

Джерело: "Дзеркало тижня"

Перейти в список статей